Родове Вогнище РПВ - Рідна Віра в Україні. Історико-світоглядний аналіз

Родове Вогнище


	Головна

	Віровідання

	Обрядодіяння

	Волхвування

	Святилища

	Образи

	Пісні

	Дослідження

	Літопис

	Світлини

	Форум

	Слов'янська спільність

	Посилання

	Наші банери

	Контакти

Підписка на інформаційну розсилку ІНФОЛІСТ

Споріднені сайти

Дружні сайти

Рідна Віра в Україні.
Історико-світоглядний аналіз

З кінця XIX ст. в Європі зароджується рух за національно - державне відродження. З того часу в різних країнах та у різній формі починають формуватись ідейно-політичні засади руху названого В.Шнирельманом етнонаціоналізмом. Він проявився в посиленому інтересі до давньої народної культури та вивченні етногенезу, особливо яскраво в цьому плані виступають праці італійського автора німецького походження Юліуса Еволи. Значної сили набув етнонаціональний рух і в середовищі слов'янських народів. Зокрема, серед українців він оформився у славнозвісному народництві. Починають з'являтися науково-дослідницькі студії з фольклористики, мовознавства тощо. Питання відродження стародавньої релігії тоді ще не поставало.

Із все більшим вивченням, заглибленням в безодню народної культури дослідники усвідомлювали причини втрати національної державності, а у випадку державних народів, причини кризи і тенденцій до занепаду національних традицій. В Польщі подібні дослідження призвели до відтворення дохристиянських вірувань в культовій практиці. Ідейним лідером польських рідновірів став Зоріан Доленга-Ходаківський, що був керівником літературного-поетичного часопису "Ziewonia" ("Жевонія"), який видавався у Львові в 30-их роках XIX ст. Не мало зробив, також, польський пантеїст Б.Треновський, відстоюючи ідеї повернення до Рідної Віри. Та, звичайно ж, найбільших успіхів досяг польський суспільний рух "Загрова", заснований Я.Стахнюком-Стойгнєвом, який в своїх працях розвинув і устійнив думку, що для відродження Польщі необхідне повернення до язичництва.¹

Ос тут ми відмітимо одну суттєву особливість. Рідновір'я поневолених народів, переважно слов'ян, та державних народів - німців, англійців, мали різне ідейно-змістове навантаження. Зокрема ідея відродження дохристиянської релігії серед останніх була спопуляризована, в великій мірі, працями Жозефа де Гобіно, а також різного роду окультистами, магами та чаклунами. Саме тому сучасне європейське рідновр'я, позбавившись кінець-кінцем тих агресивних рис про які буде говоритися нижче, перетворилось на своєрідний сплав окультизму, друїдизму, спіритуалістики, магічних ритуалів та дохристиянської традиції. Різниця в етиці цих двох течій рідновірства дуже відчутна. Рідновірство державних народів носило, переважно, яскравовиражений агресивний, шовіністичний характер, юдеофобство та релігійна нетирпимість виступають чи не найголовнішими його постулатами. "Анти-Європа, анти-іудейство, анти-християнство - таким є наші лозунги"- пише один з адептів західноєвропейського рідновірства, згадуваний нами, Юліус Евола² . Класичним і єдиним зразком втілення такого рідновір'я виступає релігія третього рейху. Пункт 13 програми Національної церкви рейху говорив:"Національна церква вимагає негайно припинити в Німеччині видання та розповсюдження біблії. Окрім цього організація провідник неоязичницького руху в Німеччині "Аненербе"("Спадок предків"), була причетна до проведення дослідів над людьми³. Сьогодні агресивні традиції релігії нацистів, у Європі, перейняв рух "скінхетів" (українською-"бритоголові"). Це категорія футбольних хуліганів та молодіжних максималістів, інколи очолених людьми старшого віку, людьми перейнятими ідеями расової чи національної виключності. Але потрібно пам'ятати, що не всі скінхети прихильні до неоязичництва, більшість або не надають вагомого значення релігії, або є християнами.

Важливо також відмітити, що рідновірство державних націй народжувалось, як правило, в середовищі шовіністично налаштованих груп чи партій, інколи було плодами праць ідеологів згадуваної нами національної чи расової виключності. Рідна Віра поневолених народів виростала із фольклорних та релігієзнавчих студій, літературних творів окремих діячів, таких як Володимир Шаян в Україні, Ернест Брастиньш в Латвії, Андріус Вістеліс в Литві. На сьогодні обидва напрямки рідновірства, проміркований та радикальний, представлені в країнах де відроджується Рідна Віра. До прикладу, в Україні відверто расистську форму рідновірства проповідує харківський гурт "Сокира Перуна". Хоч він і не має значної популярності в молодіжних колах, як подібна творчість загалом, все ж це явище існує, його не варто замовчувати чи ігнорувати.

Прохристиянськи налаштовані дослідники намагаються не помічати, показаної вище, важливої ознаки в зародженні та сутності західноєвропейського та східноєвропейського рідновір'я. Ці дві релігійні традиції хоча і є близькими у загальному прагненні до відродження давньої релігії все ж різняться в методах провідування, стратегії досягнення мети та ідеології.

Але повернімось в Україну. Розглянувши цілий ряд праць проповідників Рідної Віри ми прийшли до висновку, що його історію можна поділити на два етапи:

1.Народознавчо-студійний ( XIX ст.-1970-ті рр.);
2.Організаційно-студійний (1970-ті- до сьогодні).

Кожному з цих періодів характерні свої особливості, відмічені самими їх назвами.

Перший етап становлення українського рідновір'я був тісно пов'язаний з національним відродженням українців і не виділяється в ту пору в окреме явище. В XIX ст. серед українських діячів ще не поставало питання необхідності відродження дохристиянської релігії, як, наприклад, в поляків чи прибалтійських народів. Саме ж захоплення народними традиціями більше пов'язувалось із християнством. Це виявилось, скажімо, в діяльності Кирило-Мефодіївського братства та їх програмній праці "Книга буття українського народу".

В той же час вагому роль в закладенні фундаменту до відродження Рідної Віри відіграли праці М.Максимовича, який висвітлював питання вірувань та обрядів українців часів Київської Русі. В тій чи іншій мірі прислужились для зняття завіси над темою українського рідновір'я праці М.Цертелєва, І.Срезневського, М.Костомарова. Досить відомою в наш час залишається праця Я.Головацького "Виклади давньослов'янських легенд, або міфологія". Не менш цікавою є праця Нечуя-Левицького "Світогляд українського народу".

Варто зазначити, що XIXст. взагалі було багатим на прояви українського культурного життя і якось відокремити дослідження пов'язані з Рідною Вірою із загальної народознавчої діяльності виглядає неможливим. Відомо, що першою студією, пов'язаною із висвітленням вірувань давніх українців було "Описаніе свадебных обрядов в Малой Россіи и Слободской Украинской губерніи" Григорія Калиновського, що вийшла друком ще 1777 року, тобто в кінці XVIIIст⁴. Перші праці дослідників присвячувались проблемам ритуалу, не заторкуючи питань філософії та теології дохристиянської релігії. Але, саме вивчення обрядів спонукало до заглиблення у сутність вірувань. Найвлучніше щодо цього висловився М.С.Грушевський: "Все таки можемо бути певні, що наш фолькльор заховав головне і основне з того старого передхристиянського світогляду, в котрім жили сі широкі маси в своїм родинно-господарськім житті."⁵

Багато було зроблено для вивчення народних обрядів заснованою в 1843 р. Археографічною комісією, яку в 1860-их роках очолив Володимир Антонович. Приклав своїх зусиль до загального наробку і Павло Чубинський, який очолив спеціальну етнографічну експедицію у Правобережну Україну.

В кінці XIX-го ст. вперше лунають слова захоплення і поваги до традиційної релігії українців. Одним із початківців цього процесу став Іван Якович Франко. Ось як він писав у своїй праці "Данте Олігієрі" : "Християнська етика була явним противенством поганської. Коли поганство головними чеснотами громадянина вважало гордість, сміливість, неуступчивість, - християнство бачило свій ідеал у покорі, податливості та незлобності. Поганин (культурний чоловік) любив гарну одежу, пахощі, чистоту, тілесну красоту,- християнин усе це вважав чортівською спокусою, гріхом та злочином".⁶

Грунтовні дослідження виходять також з-під пера Дмитра Антоновича "Українська культура", Михайла Грушевського "Історія української літератури". Поступово, крок за кроком, в умах українських діячів визріває ідея відродження дохристиянської віри України-Русі. Так в 1934 р. група української патріотично налаштованої молоді починає видавати місячник "ДАЖбог", серед них Є.Пеленський, Б.Антонович, Б.Кравців та інші⁷. Саме 1934 р. вважає роком постання ідеї відродження староукраїнської віри, один з чільних діячів Рідної Віри Володимир Шаян⁸. Він присвятив майже всю свою творчість вивченню вірувань індо-європейських народів.

Другий етап -організаційно-студійний. На цьому етапі студії окремих діячів доповнюються організаційними заходами прихильників рідновір'я, з'являються їх перші статутно оформлені групи. Приводом до організаційного оформлення рідновір'я стала актавна організаційно-проповідницька діяльність, в еміграційних колах, Лева Силенка, реформатора дохристиянської віри України-Русі, зосновника нового віровчення, неорелігії - Рідної Української Національної Віри (РУНВіри).

Лев Силенко, будучи людиною гострого розуму, а, що найголовніше, чудовим оратором та організатором, розгорнув достатньо широку проповідницьку діяльність. Об'їздив зі своїми лекціями з української праісторії майже усі місця компактного проживання українців в США та Канаді.

Невздовзі, а почав свої проповідування Лев Силенко в 1964 році, 3-го грудня 1966 року була зареєстрована перша громада РУНВіри в м.Чікаго, 4 березня 1970 року в Алентавлі, 15 жовтня 1971 року Атлантик-Сіті та інших містах⁹. Як влучно висловився в одному із своїх листів відомий ОУНівський діяч Роман Драган (Ярослав Оріон):"Силенко розбудив приспані уми".

Отож, діяльність Л.Силенка послугувала каталізатором організаційного офорилення Рідної Віри. Хоча, справедливості заради, ми не можемо упустити того факту, що 1943 р. В.Шаяном було створено "Орден лицарів Бога Сонця", як релігійно-військову організацію. А до її другої лави 1945 р. належав, ще молодий тоді, лев Силенко. Першою з рідновірських груп оформились і публічно про себе заявили прихильники Мирослава Шкавритка. Ця група взяла собі назву Соборний Храм Рідної Віри, пізніше почала вживитись назва Свята Українська Віра. Датою свого постання вони вважають 18 жовтня 1971 року¹⁰, у час коли Лев Силенко мав вже сотні сповідників та прихильників, структуровану церковну організацію - Об'єднання Синів і Дочок України (ОСІДУ).

Після чину Мирослава Шкавритка почали з'являтись і інші громади рідновірів, але про це ми поговоримо нище у їм присвяченим розділах.

Поява Рідної Віри в Україні була спричинена процесами демократизації в СРСР та проголошенням державної незалежності. Єдиним фактом існування рідновірства в рядянські часи є київська напівлегальна група "Трипільське Братство". Першою офіційно зареєстрованою з рідновірських громад в Україні була Громада українських язичників"Православ'я" на чолі з Г.Лозко.

Чи не найскладнішим питанням нашого дослідження є спроба окреслити концепцію сучасного рідновірства. Існуючі видання не дають чіткої дефініції цього явища, а якщо такі спроби і робляться, то вони є не достатньо обгрунтованими і тенденційними. Переглядаючи релігієзнавчі видання, наштовхуємось на думку, що Рідна Віра та РУНВіра, за своїм внутрішнім змістом, є одним і тим же¹¹. Спробу дати наукове визначення рідновір'я зробив, та й те, на нашу думку, не вповні відповідне дійсності, Віктор Шнирельман: "Під неоязичництвом слід розуміти загальнонаціональну релігію, штучно створювану міською інтелігенцією зі стародавніх локальних вірувань та обрядів з метою відродження національної духовності."¹²

Розглядаючи ці думки хочемо зазначити іх неточність. Чому ? Помилка, якої припускаються дослідники в тому, що вони зараховують до Рідної Віри РУНВіру. Рідна Віра, се давня релігія в новому часі, можливо, дещо вдосконалена, змінена тощо. Але в основі своїй це та ж сама релігія. Скажімо, такі явища світової культури, як класицизм та неокласицизм хоча в собі і різняться, все ж об'єднані багатьма рисами, точніше одне витікає з іншого (як у випадку дохристиянської релігії і Рідної Віри). РУНВіра мало пов'язана з Рідною Вірою, вона поєднана з нашою дохристиянською релігією лише генетично, насправді ж являє собою неорелігію, нову релігію створену пророком Левом Силенком, як вірно зазначає Галина Лозко¹³. Дослідники чомусь не помічають, що і силенкияни заперечують свою причетність до рідновірства (вони кажуть язичництва), і рідновіри (хочаі не усі) не визнають в РУНВірі Рідної Віри. Так, справді, своїми етичними засадами РУНВіра та Рідна Віра дуже близькі і відносяться до однієї групи, але не "неоязичництва" загалом, а української етнічної (національної) релігії.

Йдемо далі. Професор Анатолій Колодний стверджує, що рідновіри об'єднані ідеєю відродження дохристиянської релігії українців¹⁴. В цьому вчений абсолютно правий, але чомусь до відроджувачів включається і РУНВіра. Переглянувши всю рунвістську літературу ми ніде не наштовхнулись на тверження, що РУНВіра відроджує дохристиянську релігію. На противагу знайшли:"…ідолопоклонства, многобожжя Предків наших ніхто не чіпає. Але в РУНВірі многобожжя відмінене".¹⁵

Така ситуація у галузі вивчення етнічної української релігії змусила і підштовхнула нас до необхідності визначення, на основі доступного нам широкого спектру матеріалу, що ж являє собою сучасне вітчизняне рідновірство. Найперше і найголовніше, що ми визначили вивчивши першоджерела, - до рідновірських слід відносити ті релігійні рухи, що прагнуть відновлення дохристиянських віросповідних традицій, проповідують відродження оригінільної (автентичної) української чи слов'янської віри. До таких в Україні можна зарахувати: маловідоме "Трипільське Братсво", послідовників Української Рідноїі Віри В.Шаяна (Об'єднання Рідновірів України), Рідної Православної Віри (Верховний Волхв Володимир (Куровський), Ю.Шилова та О.Шокала (Ладовіра), В.Рубана (Ягновіра), О.Безверхого(Собор Рідної Української Віри), Г.Боценюка (Великий Вогонь), російське рідновір'я, рухи очолені М.Ситником, В.Гайдайчуком, М.Шкавритком в діаспорі, не слід також забувати і про цілий ряд незареєстрованих та неформальних рухів, громадських об'єднань, що стоять на прорідновірських позиціях (скінхети, толкієністи, козацькі гурти, етнографічні студії, політичні партії тощо).

При вивченні рідновірських праць одразу впадає у вічі така особливість: по-перше, Рідна Віра заперечує необхідність, сам факт, реформування дохристиянської релігії (причина вочевидь у діяльності Л.Силенка)¹⁶. По-друге, усі рідновірські течії говорять про відродження старої віри, більше того, деякі із рідновірських діячів претендують на відродження "істинно української віри"¹⁷. Тобто наголошується на відродженні автентичної дохристиянської віри українців, інколи навіть, саме того її варіанту, що був знищений у боротьбі з християнством. Саме така мотивація стала причиною активізації рідновірів на поч. 70-тих рр. минулого століття. Вони були переконані, що Лев Силенко спотворює українську віру. Силенко "грається з вогнем "національної віри"", компромітуючи саму ідейно моральну її основу. "Україський народ не любить неправди і не вірить в неправду як знаряддя дії" - пише в одному з своїх листів "До друзів" Володимир Шаян.

Та не дивлячись на це, виходячи з логічних міркувань про неможливість автоматичного перенесення Рідної Віри з IXст. в XXст. без жодних змін, рідновіри утвердили таки, хоча і завуальовану, реформу. З цього приводу, уже неодноразово згадуваний нами, В. Шаян написав: "Наша віра - це наймодерніша наука у вигляді Мітології"¹⁸. І ще додає, що "наша віра створена (виділення автора) із елементів старинної арійської віри та об'явлена в сучасності"¹⁹. Отже створена, а якщо так то не відроджена. Ці слова несуть в собі різне змістове навантаження.

Однією з характерих ознак українського рідновірства, як і інших релігійних рухів, є його синкретизм. В наслідок розриву релегійної традиції, українці втратили велику кількість знань з дохристиянського богослів'я. В пошуках втрачених елементів провідники рідновірів звертається до різних індоєвропейських релігійних традицій. Природньо, що дослідники знаходили спільні мотиви, близькі ідеї міфів. Такий метод дослідження привів їх до правильного за змістом, але невірно потрактованого, висновку про існування в минулому єдиної індо-європейської релігії. Невірно протрактованого, оскільки деякі течії Рідної Віри почали вводити у відроджувану ними традицію елементи індуїзму, зороастризму та інших вчень.

Помітний вплив на сучасне рідновірство справив індуїзм та його історичні попередники - брагманізм та ведизм. Ось як говорить про це В.Шаян: " Я пригоршнями черпав із мудрості Вед та Упанішад і через аналогію робив деякі заключення відносно нашої знищеної національної віри"²⁰.

Кожна з індо-європейських культур мала свій неповторний шлях розвитку, виділившись із протоіндо-європейської спільноти, народи почали набувати індивідуальних рис в усіх сферах суспільного життя, в тому числі і в рілігії. Переносити релігійний досвід індійських аріїв на наш грунт, як нам здається, не коректно. На нашу думку в процесі відродження предківської віри рідновірам слід більшої ваги надавати традиційним для цієї галузі культури методами пізнання. А такими методами завжди були, як кажуть самі віруючі, "божественне натхнення та покликання звище", інтуїція, проста життєва мудрість та спостережливість, жива релігійна практика. Чи не так творилась усі релігії світу? В усякому разі не через релігієзнавчі студії, вони можуть використовувати лише для підтвердження знань набутих методами, які звуться нині позанауковими. Дещо вище ми згадували їх.

Релігійний синкритизм властивий не лише Рідній Вірі, також християнству і усім релігіям загалом. Українські та російські рідновіри вважають, що християнство, не зумівши побороти рідновір'я, змушене було синтезувати його елементи²¹. А отже необхідно ті елементи повернути назад. Так В. Рубан стверджує, що за довго до появи християнства наші предки мали звичай хреститись²². Натомість в жодних джерелах немає натяку на таке, навіть "Велесова Книга" ні слова не говорить про це. Інша річ, що хрест, рівносторонній, дійсно є стародавнім символом сонця і вогню, яким послугувались народи задовго до появи християнства. Але чи мали вони звичай хреститись? Це, лише, малообгрунтоване припущення.

Запозичення здійснені представниками окремих течій інколи робились не досить обґрунтовано. Так, російські неоязичники, послідовники творчості А.Асова та і він сам, розвивають ідею слов'янського месії, який приходив на землю, ще в IV ст. н.е. Ним був антський цар Бож, або "Бус Білояр", як вони його називають. Мало того його народженню, як і інших месій, провіщала зоря, Чигир-зоря²³. А Івана Купайла це зовсім не рідновірсько-християнське двоєвір'я, а чистісінька Рідна Віра, бо "прабатька в'ятичів звали Ваном Купалою"²⁴.

На такі і подібні твердження ми висунемо наступну критичну думку. В Х ст. християнство прийшовши на землі України-Русі, було уже сформованою релігією, тобто мало свою філософію, етику, богослів'я, обряд і священну історію. Ці п'ять елементів сформувались в наслідок синтезу іудаїзму, гностицизму, греко-римського язичництва та елементів східносередземноморських і малоазійських релігійних вчень. Тому тут, в Україні, християнство далеко не пристосовувалось до нашої віри, а навпаки, спотворювало її і поглинало. Це питання грунтовно висвітлено в Х-му розділі 1-го тому "Історії релігії в Україні".

Чи не найвразливішим місцем Рідної Віри є виведення божественної генеалогії. Намагання побудови сьогодні єдиного на усі часи родового дерева слов'янських богів, чого так прагнуть окремі рідновірів, просто не є можливим (але не лише нині, а й взагалі будь-коли в майбутньому). Для кожного історичного періоду характерний свій "пантеон". Великий вплив на формування "слов'янського пантеону" справив процес націо… та державотворення, так "тривале співіснування праслов'ян та скіфів у межаї єдиної політичної системи сприяло процесам релігійно-культурного синкретизму"²⁵. Варто зазначити, що і у територіальному відношенні уявлення про родове боже дерево різнились. Вже цитована нами "Велесова Книга" у дощечці 5а пише: "Бог Паркун-Перун-Гримайло…" говорячи про проводиря племен Щека, а в дощечці 7а поляни остерігають читача: "…там і Перуна порейнакшили на Перкуна…". Тому, плутанина виникає та буде виникати довкола імен і положення таких персонажів української міфології, як Світовид-Святовит-Світовит, Сварожичі чи Сварожич, Лелі і Леля, і таке ін.

Пишучи та оповідаючи про Богів наших предків окремі рідновірські лідери роблять характерну помилку подаючи стародавні твердження та уявлення через сучасний понятійний апарат. Такі поняття як "Бог" та "Боги", вочевидь не тлумачились нашими предками як одне і теж. Найперше, що підтверджує таку думку, це текст договора князя Ігора з греками 944 р., де говориться окремо про "Бога і Перуна". Тобто в світогляді наших предків Перун дистанціювався та не ототожнювався з Богом, він відносився до категорії "Богів". Тобто, коли мова велась про вищу субстанцію давні слов'яни говорили "Бог", коли ж мова йшла про інші небесні єства ними вживались словосполучення на зразок "Бог Перун", "Бог Велес" чи ін. Ту ж саму, хоч менш чітку диференціацію робить "Велесова Книга" (детальніше розглянемо нище).

Боги давніх українців не подібні до Богів даваніх греків, які жили своїм осібним життям на Олімпі та лише втручались у справи людей. Боги наших предків мешкали поміж людей, були їхніми вождями та провідниками: "…а боги нас водили далеко-далеко, а боги з тої далечі вивели нас…"²⁶. Чи було щось подібне у давніх греків ? Ні. Там Боги і герої (напівбоги) осібно чинили подвиги, інколи приєднувались до людей; Боги ж слов'ян постійно, у кожній битві та нещасті були серед "дітей своїх".

Що ж розуміли наші предки коли вимовляли слово "Боги" ? Дуже правдоподібну версію пояснення, як на нашу думку, ми знайшли в працях Лева Силенка, який вважає, що сьогоднішньому слову "Бог" в старовину відповідало "Див", а вживаючи вислів "Боги наші", праукраїнці мали на увазі "могутності наші", "бгатаства наші". Коли ж Див перестав розумітись як "Бог"і був замінений, власне, останнім епітетом, слово "Боги" наші предки і надалі вживали в старому значенні, тому то і почали виникати зазначені вище непорозуміння, а також склалась думка про багатобожжя давніх українців. Якщо брати до уваги такі твердження то стає зрозумілим чому у "Велесовій Книзі" ведеться мова про декількох Перунів: "А з понадгір'я хмар Перунець інший сходить", "Як бог оріянський, як інший Перунець"²⁷. Читаємо ще й таке: "А схилеться Желя над нами - до нас прийде Перун - і зведе й поведе. Бо як скільки ось праху є на землі то і стільки він має воїв Сварожих ! Тою раттю з-під облак нам Дідо споможе, бо отам, в тої раті, - Дажбог на чолі". Отже Перун не є Богом війни, принаймні не внашому розумінні, оскільки на чолі війська Дажбог. Найвірогідніше, Перун є "духом воїна", могутньою силою, що прокидається в чоловіках непереможними богатирями, які ведуть за собою у бій надихаючи інших. Найпереконливішим свідченням із "Велесової Книги" на користь висунутої теорії є слова на дощечці 7є: "Там Перунь іде, голову золоту трясе, молитви посилає в небеса благодатні…"²⁸. Якщо Перун Бог, в сучасному розумінні витвореному під впливом грецького політеїзму, то навіщо і кому він шле молитви в небеса?

Ті ж самі висновки робить дослідник П.Комнацький опрацювавши "Велесову Книгу". Він вважає, що історично першим Перуном, себто тим в кому першим втілився "Дух воїна", був князь Оседень²⁹. В такому ж ракурсі можна говорити і про багатьох інших "Богів", наприклад Стрибога, якого також з людиною асоціює відомий дослідник української міфології С.Плачинда³⁰. "Боги, як і люди, розмовляють, радіють, гніваються, любляться, веселяться, їм властиві естетичні стани, почуття честі і обов'язку" - пишуть автори "Історії релігії в Україні", то, можливо, Боги наших предків тому і поводяться як люди, що самі колись були людьми, але людьми незвичайними, визначними, дивними. З цієї причини, ми вважаємо, намагання частини рідновірів подати єдиноправдиве "божественне дерево роду" будуть марними і лише завдаватимуть шкоди розвитку цього релігійного вчення, як вагомого національно-культурного явища.

Переглядаючи рідновірську літературу можна зіштовхнутись із ненав'язливими, а подекуди відвертими, апеляціями до понаднаціональних мотивів, що може наштовхнути недосвітченого читача на думку про "інтернаціоналізм" Рідної Віри. "Орії - це велика етико-культурна, духовно-господарська спільність різних аграрних народів…"- пише про наших предків О.Шокало, а далі "…джерела одвічного орійського вірознання досі живуть в усіх священних текстах українців… Тому первинну релігійну практику українців, як і інших орійських народів, правомірно називати ведизмом, вірознанням або ладовірою"³¹ (виділення - авт.). Тобто, ладовіра не є суто українською, а "загальноарійською" релігійною практикою, - досить сер'йозні підстави аби визначити цю течію інтернаціональною (в межах індоєвропейських народів). Подібно до О.Шокала пише В.Шаян, зауважуючи, що Київ мусить стати духовним осередком не лише української нації, а й інших "арійських народів"³².

Натомість ретельно проаналізувавши рідновірський світогляд, його сутність ми зрозуміли, що не варто ці думки подавати в традиційному розумінні терміну "інтернаціоналізм". "Рідновірський інтернаціоналізм" є набагато націоналістичнішим ніж націоналізм українців-християн, суть наведених нами цитат полягає в розумінні сучасними рідновірами релігії, як єдиного механізму дії, який має локальні, етнічні форми прояву в межах індо-європейських народів. Тому розуміючи сам механізм, рідновір будь якого з індо-європейських народів може спокійно відвідати, як свій, храм українських одновірців, в якому лише форма не подібна до його рідної.

Під впливом згадуваного нами христоянсько-рідновірського двоєвір'я в новітньому українському інтелектуально-мислительському середовищі починає формуватись та оформлюватись в окрему течію група умовно названа нами "аріоцентристами ". Ця течія в рівній мірі послуговується релігійними уявленнями предків індо-європейців ( в тому числі українським рідновір'ям) та християнською теологією і віровченням. Вони вже мають організовані групи послідовників, їхні ідеї та видання є досить популярними серед патріотично спрямованої української інтелігенції. Ідейними провідниками цих напрямків є Сергій Плачинда, Юрій Канигін та Ігор Каганець. Не даючи широкої характеристики їхнім працям, ми все ж зазначимо, що вони мають як спільні так і протилежні мотиви. Зосередимось лише на висвітленні розуміння Бога, а воно, особливо у двох перших, дуже подібне.

Усі зазначені дослідники визнають Ісуса Христа національним Богом українців, при цьому не заперечуючи та не критикуючи, а навпаки, послуговуючись для підтвердження своїх концепцій рідновірською світоглядною базою. Сергій Плачинда, наприклад, вважає Ісуса Христа українцем з етруського племені, що осіло в Палестині³³. Дещо іншої позиції дотримується Юрій Канигін, хоча вона у нього з кожним роком "прогресує". Так, у свої й книзі "Українська мрія", він зве дохристиянську віру України "тривіальним язичництвом" (виділення - авт.), силою насаджуваною "перунівщиною" (напевно мається на увазі реформа Володимира І), яка суперчила духовним прагненням "Велесових онуків"³⁴. "Глибока" думка ! Доречі, нам так і не вдалось з'ясувати хто ж такі "велесові онуки" в контексті авторських слів, відомо, що "велесовим онуком" зве Бояна "Слово про полк Ігорів". То виходить, що "перунівщина" суперечила духовним прагненням "боянів", а чому лише їхнім ? Не зрозуміло. Але це ще не все. За два роки Юрій Канигін настільки прозрів, що пише: "Рунвіра українців (знову ж термінологічна плутанина - авт.), з її Богом Сварогом (Богом-Батьком, Творцем усього сущього), Дажбогом (Сином Сварога, Богом Сонця), Богом Триглавом (предтечею Святої Трійці), Живою (Святою Праматір'ю) являється типовою релігією одкровення (і зовсім не тривіальним язичництвом (виділення - авт.))"³⁵. Та й це ще не все. Насправді не Палестина є батьківщиною християнства, а Україна, не більше і не меньше!³⁶ Хоч як абсурдно не виглядало б таке твердження Ю.Канигіна, але його поява не є випадковою. І ми висловлюємо припущення, що за 5-10 років саме цю теорію візьме на озброєння християнська церква в Україні.

Особливе місце в "аріоцентричній " течії посідає творчість І.Каганця, головного редактора часопису "Перехід IV" та групи його послідовників. На сторінках свого журналу він висвітлює і підіймає теми ідентичні до рідновірських - про арійську спадщину та духовні витоки українства, роль іудеїв в світовій історії, цивілізацієтворчу роль України в світі тощо. В своїх дослідженнях часто базується на працях Ю.Шилова та Ю.Канигіна. Він, так само як рідновіри, захоплюється і возвеличує досягнення предків українців в дохристиянський період. Але відносно ролі християнства в минулому та майбутньому України відстоює абсолютно протилежну до рідновірів позицію.

Зокрема І.Каганець вважає християнство продуктом індо-європейського (отже і українського) світобачення, саме християнство, на його думку, спроможне вивести українців з духовної, екологічної та економічної кризи. Христос, у працях згаданого автора, є арійцем із Галілеї, яку було заселено переселенцями з Галичини³⁷. Проповідувана ним форма релігії це не чисте рідновір'я, але й не традиційне християнство. Сам І.Каганець зве свою світоглядну систему "християнством 4", розуміючи під цим "християнство рівня мудрості і святості, що передбачає використання усього кращього з попереднього релігійного досвіду (виділення - авт.)³⁸" . Як на нашу думку це один із прикладів кризи в сучасному традиційному християнстві в Україні, а також в духовному житті людства загалом, що спричинило процес відродження рідновірських вчень у ХХ ст.

Найбільш інтернаціоналізованим в Україні є рідновір'я російського походження. "Язичницька (точніше ведчна) віра в татар і слов'ян була єдиною", пише один з чільних діячів російського новоязичництва Алєксандр Асов³⁹. Інша група, В.Данілова, взагалі прямо говорить про пріоритет понаднаціональних цінностей⁴⁰. Позиція більшості російських рідновірів не дивує і не здивує нас, вона вже давно відома українціям, - "єдіная-нєдєлімая". Саме тому найбільшої уваги їхня ідеологічна концепція приділяє слов'янському питанню. Владімір Данілов навівши у своїй книзі "Сварожий круг" російсько-санскритський словник, багато слів подає в українському перекладі⁴¹, таким чином роблячи певний "комплемент" українцям, мовляв "бачите і в вашій мові можна дещо знайти". Чи не теж саме робить А.Асов присвячуючи окрему "статтю-комплімент" білорусам⁴². Тож таким чином можна виявити своєрідне "язичницьке слов'янофільство", на противагу традиційному православному. Найбільш наближеними в ідеї "слов'янської єдності" з нашими північними сусідами є скінхети (бритоголові), ось декілька слів із пісні згадуваного нами гурту "Сокира Перуна":

Ми діти єдиних Богів, разом на цю Землю прийшли.
Опанували цей край, але наші шляхи розійшлись.
Було багато взльотів і падінь, але перд єдиною загрозою
Біла людина схаменись! Ми кажем - Слов'янський народ.

Ще одним із цікавих моментів при характеристиці Рідної Віри є її ставлення до християнства. В газетно-журнальній літературі релігієзнавчого змісту побутує думка, що рідновір'я бореться з християнством. Ми хотіли б сказати, що ця думка є занадто узагальненою, оскільки стосується лише частини російських та західноєвропейських рідновірських течій. Щодо сучасного українського етнічного рідновір'я то ми не знайшли в їхній літературі закликів до агресії проти християнства чи будь-якої іншої релігії. Звичайно ж, якщо критику не вважати такими закликами. "Всяка наруга над храмами інших релігій забороняється" пише в священній книзі Ягновіри В.Рубан. Чому ж з'являються закиди релігійної агресії в бік рідновірів? Звичайно не без впливу християнських проповідників та прохристиянськи налаштованих дослідників і вчених. Для них критика християнства, навіть наукова, є недопустимою.

Сучасні українські рідновіри не закликають нищити християнства, вони закликають повернутись до знищеної християнами тисячу років тому релігії. Вони прагнуть "визволитись з-під християнського забобону і знайти правдиву дорогу до Бога"⁴³. Той факт, що Рідна Віра вважає християнство забобоном далеко не є, а ми б сказали взагалі не є закликом до знищення, це їхня думка яку можна поділяти або ні. Але, як ми бачимо свобода слова не до вподоби тим хто вважає, що "коли хто не любить Господа Ісуса Христа, нехай буде проклятий"⁴⁴.

Отож, після всьго сказаного, можна зробити наступний висновок: своїм ідейним корінням Рідна Віра в Україні сягає народознавчих та фольклорних студій, а також літературно-поетичних творів діячів українського національного відродження ХІХ початку ХХ ст.ст. Довгий час ідеї Рідної Віри носили суто публіцистичний характер. Це виявилось у написанні цілого ряду праць присвячених вивченню дохристиянської релігії України. Організаційне ж оформлення було пов'язане з появою і поширенням в середовищі західної української діаспори в середині 1960-тих рр. Рідної Української Національно Віри чи силенкиянства. Відбулось каталізування створення перших рідновірських громад, зокрема появи в 1971 р. групи прихильників М.Шкавритка. Цей рік і можна вважати роком постання організованого українського рідновірського руху. Поява і поширення Рідної Віри в Україні розпочалось з середини 1980-тих, коли у Києві з'явилось напівлегальне "Трипільське Братсво". Каталізатором розвитку рідновірських ідей послугувала також криза в традиційному християнстві в Україні та прагнення віднайдення суто національних форм розвитку українського суспільства.

Сташко з Вроцлава. Відродження польської рідної Віри. // Сварог - 1999 - №10 - С.6.
Эвола Юлиус. Языческий империализм. - М.,1994. - С.24.
Римаренко И. Религия нацизма // Финансовая Украина - 27авг.1996 г.
Антонович Д.В. Українська культура - К.,1993 - С.28.
Грушевський М.С. Історія української літератури - К.,1993 - С.228-229
Цитата за:СиленкоЛ.Мага Віра - К.,1997 - С.379
Русич М. Дещо із життєпису Володимира // Альманах Світання - 1974 - №3(V) - С.3
Лісовий Ю. До історії руху Рідної Віри // Зоря -1997, травень-червень.
Силенко Л. Святе вчення. Силенкова віра в Дажбога. - К.,1995 - С.4
Слово внука Дажбога Мирослава // Нові Скрижалі - 1972,жовтень - С.4
Релігієзнавство / за ред. Рибачука М.Ф. - К.,1997 - С.183
Шнирельман В. Неоязичництво на євразійських обширах // Людина і Світ - 1999,листопад -грудень - С.10
Лозко Г. Рідна Віра // Дивослово - 1996 - №5-6 - С.28
Історія релігії в Україні / за ред. Колодного А. та ін. - К.,1999 - С.647
Силенко Л. Святе вчення…- С.35.
Про спробу знеславити св. пам'ять В.Шаяна // Нові Скрижалі - 1983,січень-березень - С.1602
Рубан В. Бережа // Київ - 1997 - №11-12 - С.54
Шаян В. Віра Предків Наших - Гамільтон, 1986 - С.140.
Там же - С. 140.
Шаян В. Віра Предків Наших - Гамільтон, 1986 - С.79.
Лозко Г. Рідна Віра // Дивослово, 1996 - №5,6 - С.26.
Рубан В. Берегиня - К., 1992,- С.24.
Асов А. Атланты, арии, славяне. История и вера. - М.,1999 - С.231.
Там же. - С.217.
Історія релігії в Україні. Дохристиянські вірування. Прийняття християнства./ За ред. проф. Лобовика Б. - К.,1996. - С.58.
Карпенко М. Велесова Книга. Переспіви. - К.,1998. - С.39.
Там же. - С.169,170.
Там же. - С.70.
Комнацький П. Пісня ратна. Епічна скрижаль "Влес-книги" // Індоєвропа - 7508 - №1 - С.14.
Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - К.,1992. - С.60-61.
Шокало О. Орійська доба України // Український Світ - 1994 - №3,4 - С.4,5.
Шаян В. ВПН - С.879.
Плачинда С. Лебедія. - К.,1998 - С.100.
Канигін Ю., Ткачук З. Українська мрія. - К.,1996 - С.133.
Канигін Ю. Таємниця України // Дніпро - 1998, №7,8 - С.96.
Там же. - С.96.
Каганець І. Арійський стандарт // Перехід IV - 2000, №2(4) - С.96.
Там же. - С.100.
Асов А. Атланты, арии, славяне. История и вера. - М.,1999 - С.230.
Данилов В. Сварожий круг. - М.,1998 - С.24.
Там же. - С.35-39.
Асов А. Куда ушли белоруские асилки? // Наука и религия - 1997 - №11. - С.49,50.
Оріон Я. Бог і Релігія. - Гамільтон, 1984. - С.296.
Перше послання апостола Павла до Коринтян: 16;22.

Головна · Віровідання · Обрядодіяння · Волхвування · Святилища · Образи · Пісні · Світогляд · Дослідження · Літопис · Світлини · Форум · Слов'янська спільність · Посилання · Наші банери · Контакти