Родове Вогнище РПВ - Відмінності у сприйняті часу в традиційній та християнській культурах.

Родове Вогнище


	Головна

	Віровідання

	Обрядодіяння

	Волхвування

	Святилища

	Образи

	Пісні

	Дослідження

	Літопис

	Світлини

	Форум

	Слов'янська спільність

	Посилання

	Наші банери

	Контакти

Підписка на інформаційну розсилку ІНФОЛІСТ

Споріднені сайти

Дружні сайти

Відмінності у сприйняті часу в традиційній та християнській культурах.

Розглядаючи особливості розуміння дійсності у традиційній та християнській культурі, ми спостерігаємо чітку різницю в уявленнях про долю та майбутнє. І, як наслідок, відмінність у есхатологічних концепціях. Відповідно сприйняття часу та простору, і сутність людини у ньому теж мають різницю.

Як відомо суб’єктами культури виступають окремі людські спільноти – народи, нації і багатонаціональні утворення. Сучасні наукові дослідження у галузі психології свідчать, що кожен народ має свою швидкість сприйняття та опрацювання інформації, що позначається у темпі і ритмі його буття. Ця швидкість проявляється повсюдно, і складає частину характеристики кожного етносу. Вищезазначені міркування дають підставу говорити про етнічне сприйняття часу, що має і своє культурне відображення. При цьому слід відмітити, що усвідомлення націями себе у часі, має виражений релігійний підтекст, який наскрізно проходить через усе їх світосприйняття, починаючи ще від первісних релігійних вірувань, зокрема тотемізму. Тотеми виступали своєрідними ідеалами, які мали бажані функції та задатки. Ототожнення роду з живою істотою свідчило і про необхідне часово-просторове сприйняття дійсності, яке усвідомлювалось через рухові можливості тварини. “У стаді оленів людина первісного суспільства вбачала піклування один про одного й, можливо членів роду, з багатоніжкою пов’язувалась можливість прискорення власного бігу, із зором орла – можливість далі і краще бачити…”(1)

Наступним щаблем усвідомлення себе у часі, разом з переходом від первісних природних вірувань до етнічних і національних релігій, слід вважати національну міфологію. Кожне традиційне суспільство мало божество чи ряд божеств, що так чи інакше відповідали за час чи були самим часом – Янус у римлян, Кронос у древніх греків, богиня Калі в індуїзмі, богині Норни у древніх скандинавів тощо. Ця ж сама традиція чітко прослідковуються і в слов’ян, котрі мали у своєму пантеоні бога що відповідає за відлік часу. У Велес Книга на дошці 11Б читаємо “А Числобог рахує дні наші і говорить Богові числа свої: чи бути дню Сварожому чи бути ночі.” І ще, серед функцій вищезазначених богів, помітні виразно окресленні відмінності, що яскраво проявляються у так званих допоміжних божественних функціях і схильностях проявляти себе певним чином по відношенню до “свого” народу. Це теж доводить етнорелігійні і культурні відмінності у сприйнятті категорії часу кожним окремим народом. І. Кант у “Критиці чистого розуму”, говорить, що “Час це не є щось таке, що існує само по собі чи було притаманне речам як об’єктивне визначення… Час потрібно рахувати не як об'єкт, а як спосіб уявляти”. При цьому Кант наголошує на “суб’єктивності реального часу”, стверджуючи, що “змінюється не сам час, а щось, що у нім знаходиться”. Зрозуміло, що під цим, щось можна з повним правом розуміти певний народ, його культуру та специфічне усвідомлення дійсності. Про це саме говорить і А.Гуревич: ”Людина не народжується із почуттям часу, її часові та просторові поняття завжди визначенні тією культурою, до якої вона належить”(2).

Потреба у точному відслідковуванні періодів часу і впливу на людей небесних тіл, змушувало людство будувати обсерваторії. Майже завжди вони виступали водночас і храмами. Порівнюючи час на прикладі культур, С.Кримський виділив три часові, послідовно сформовані, культурно-історичні домінанти: 1) Час у давніх аграрних цивілізаціях – циклічний, замкнутий, такий що збігається з вічністю, незіставний з конкретними відрізками минулого, теперішнього і майбутнього; 2) Час у картині світу сформованій християнським світоглядом, – відведений людині інтервал між початком і кінцем світу, обмежений лінійний час в межах одного гігантського циклу; 3)Час, який набуває сенсу із подальшим розвитком цивілізації, – невеликий проміжок теперішнього – мить (3). Така класифікація досить вдало відображає взаємонакладання різних типів сприйняття часу і світу в людській історії. Аграрні, традиційні суспільства чітко відчували природній ритм, внаслідок чого находили оптимальні строки і методи гармонізації з ним. Християнство руйнуючи традиційну культуру наклало зверху своє лінійне часосприйняття. Сьогодні людство втратило усвідомлення єдності з природою і внаслідок значного перенаселення та важкість у добуванні засобів для виживання, живе однією миттю – тут і зараз, а “після нас хоч потоп”. Б.Рибаков писав, що “світосприйняття індуса, для якого істини індуїзму охоплюють безначальний і безкінечний світ, що виникає, гине і знову виникає у космічному просторі, різко не співпадає з світосприйняттям християнства, який живе в очікуванні одноразового кінця світу, створеного за шість днів, всього сім з половиною тисяч років назад”. У слов’янській міфології теж прослідковується космічний, циклічний характер та астрономічне бачення світу. О.Знойко пише: “Стародавні досягнення астрономії й космології зумовили виникнення на Русі астрального культу природи. Язичницькі боги, яких вважають виявом примітивної міфології, насправді були уявленням передматеріалістичної філософії та науки наших передків про Всесвіт”(4).

Найкраще відмінність у сприйняті часу між традиційною та християнською культурою підкреслює розуміння сакрального часу, часу першотворення світу, того періоду коли закладалися світоглядові норми і правила. Відомо, що саме ці архетипово первинні зразки поведінки та соціального життя є визначальними і змістоутворюючими щодо існування та життєдіяльності кожного етносу. Причому саме у міфах творення найбільш яскраво проявляється відмінність розуміння часу, що знаходить своє відображення і у ритуалах. Вони періодично відтворюють “першопочатковий час”, пояснюючи структуру світу та демонструючи притаманне лише певним культурам світосприйняття. Добрим прикладом традиційного сприйняття часу є “створення” світу Богинею Ладою і Сварогом у давньоукраїнській міфології. ”Сварог викував за 12 космічних ночей (12000 років) Сонце, Місяць, вечірню та ранню Зорі та ще зірки”.(5) Сварог часто порівнюється і співвідноситься з зодіаком, про це свідчить у свої книзі О.Знойко. (6). З традиційних уявлень та астрономічних даних відомо, що точка весняного рівнодення “знаходиться” в одному сузір’ї приблизно дві тисячі років. Відповідно маємо 12 тисяч років Дня і 12 тисяч років Ночі, протягом яких і відбувалося творення світу. Таким чином стає зрозуміло, що на відміну від так званого міфологічного часу творення у християнстві (шість днів), індоєвропейський, слов’янський міф має реальну прив’язку до природної циклічності буття галактики, Землі і людей, що на ній мешкають. Розглядаючи “лінійність” сприйняття часу у християнські культурі ми можемо відмітити його спрямованість з минулого, через теперішнє, у майбутнє. Ця спрямованість на побутовому рівні позначається схильністю ортодоксальних християн очікувати “добро, милість, спасіння” у майбутньому, що призводить до певної міри нехтуванням сьогодення.

У традиційному світогляді індоєвропейського кореня побутує інше ставлення до усвідомлення себе у часі і “спасіння, порятунку” зокрема. Світолад, буття людини у світі, достаток і щастя багато у чому залежить від самої людини. Прадавні українці, слов’яни були переконані, що співаючи обрядові пісні – веснянки, купальські, обжинкові, зустрічаючи і проводжаючи Богів вони разом з Богами регулюють світолад. Таким чином розуміючи, що доля людини, роду, добрі урожаї і всілякі блага напряму залежать від якості усвідомлення дійсності та вчасності проведення ритуальних дій. Подібне спостерігається і у авестійській традиції, де не Бог рятує людину надсилаючи її помічників чи приносячи у жертву “власного сина”, а сама людина, завдяки тому, що вона знає свої витоки допомагає собі (рятує), наводячи належний, відповідно до першоміфу і архетипу порядок та послідовність речей у світі. Микола Ткач у книзі Дерево Роду пише: ”Обряд покликаний поєднати два світ: небо і землю, мікро і макрокосм. Тому обрядові дії завжди перебувають на перетині просторово-часових координат. Проведення обрядової дії не може бути довільним. Воно повинно відповідати певним часовим змінам: в природі, суспільстві, житті роду та окремої людини” (7). Розповідаючи про обряди та звичаї українського народу він стверджує: ”обряд з одного боку інсценізує минуле, а з іншого – програмує майбутнє. І таким чином, сполучає в собі триєдине буття: світ пращурів, світ сучасників і світ нащадків. Він є ніби перехідним містком, по якому земне переходить в небесне, а небесне відлунюється у земному житті”. Розглядаючи сутність часу протягом проведення обрядової дії, М.Ткач робить слушне припущення: ”Кожна обрядова дія – це мовби надріз, релятивний надріз часових площин які в розгортанні твірної світоплину дають реальні узори життєвих колізій” (8). Сучасна наука довела, що все перебуває у русі, причому цей рух має свій внутрішній ритм і час, менше крутиться навколо більшого, більше ще навколо чогось більшого і так до нескінченості як в сторону зростання так і у сторону зменшення. Можливо тому, Всесвіт поставав для прадавніх слов’ян обертальним колом, Сваргою, тим, що звергнуте, створено із Вище, а від того усе у світі крутиться, “вариться-свариться”.

Колообіг буття для традиційного суспільства найбільш зримо виявляв себе у змінах фаз сонця, місяця та календарних періодів року. Спостереження за природою дало людям можливість усвідомити, що усе має свій час для народження, дитинства-росту, юності-розквіту, зрілості-плодоносіння та старості-смерті. Це призвело до розуміння важливості вчасного розпочинання певної дії, як то підготовка землі для посів чи власне самих строків засівання-садіння, і так в усьому, аж до часу проведення обрядової дії. Напевно саме у розумінні вчасності і етапності, беруть початок українське усвідомлення Правди і Кривди, де правда виступає, чесним, справедливим, оптимальним шляхом вирішення ситуації і розвитку подій, а кривда невірним, нечесним, невчасним і неоптимальним шляхом який заводить героя у глухий кут.

Логічно припустити, якщо усе крутиться, отже можна вплинути на початковий рух, тобто спрямування його по правильному, праведному, оптимальному чи то бажаному шляху. Микола Ткач стверджує, що: “існує можливість впливу на весь космічний рух. Але щоб використати цю можливість, необхідно знати просторово-часові точки, в яких зароджується світорух. В таких точках найменші зусилля будуть помножені в мільярди разів. Такими зусиллями є: обрядова дія, слово, думка”(9). Саме тому досконалою основою для визначення і структурування такого часу є календар народних, традиційних свят, завдяки якому всередині певного етносу відбувалося налаштування на природний ритм певної території. Дослідження доводять єдиновитоковість головних восьми свят індоєвропейської спільноти. Причому вони простежують як у глибокій давнині так і у середовищах сучасних європейських сповідників етнічних релігії. Так у Велес книзі на дощечці 37-А написано: ”…перше Коляда, а друге - Яр і красна Гора, і Овсяна Велика і Мала, - йдуть ті свята, як муж іде з города до села огнищанського. І тими землями мир гряде од нас до інших і од інших до нас” Графічно праукраїнський календар зображується у вигляді восьмикутної зірки – Алатиря, що так часто можна побачити на Великодніх писанках. В Україні цієї традиції святкування головних свят дотримуються і до нині релігійні громади Родового Вогнища Рідної Православної Віри (10) та Об’єднання Рідновірів України (ОРУ). Голова ОРУ Г. Лозко пише “Ми святкуємо вісім головних Сварожих свят: Різдво Божича, Колодій, Великдень Дажбожий, Зільник (Трійця, Русалії), Купайло, Боги-Спаси, Світовид осінній, Калита”(11). Цей самий святий цикл, що відповідає сонячним рівноденням та сонцестоянням, а також проміжним відрізкам між ними, під різними назвами можемо побачити в обрядовій практиці більшості європейців – російських, литовських, слов’янських і навіть кельтських рідновірів. Так у кельтів ми бачимо все ті ж вісім головних свят року - Імболк, Весняне рівнодення, Бельтан, Літнє сонцестояння, Ламмас, Осіннє рівнодення, Сайман, Святки.(12). В той же час більш “точне” прилаштування до місцевих умов відбувається за рахунок допоміжних (не головних) свят. За релігійними уявленнями православних рідновірів вірне і вчасне святкування свят гармонізує людину із природою, а отже і з Богом - Богами, даючи їй можливість піднятися на вищий щабель духовної досконалості. (13) На думку М.Ткача: “Варто зауважити, що весь космічний рух, за прикладом годинникового механізму підпорядкований єдиній ритмоструктурі. Це дозволяє людині в певні календарні періоди впливати на різноманітні процеси буття всесвіту. А значить і на навколишню природу та діяльність самої людини”.(14) Внаслідок такого розуміння ми маємо змогу побачити чому звичаєвість і календарно-часова обрядовість традиційних суспільств виступає для них непорушною духовною і матеріальною основою. У традиційному суспільстві обряд є громадським впровадженням.(15) Він перевірений поколіннями певного етносу, в той час, як християнські обряди і календар, а відповідно і сприйняття часу, яке шириться серед віруючих, є продуктом розмірковування теологів церкви. Широко відомо, що християнські свята відзначають дати “священної історії”, не маючи чіткої астрономічної підпорядкованості циклам природи. Московський дослідник та ідеолог рідновірського руху О.Авдєєв стверджує “ Будь-яка часова організація зводиться до генетичної програми на максимальне збільшення його біомаси. Тому, будь-який збій у роботі “біологічного годинника” спричиняє неминуче скорочення життєздатності раси. Далі він робить висновок “Доки ми живемо за християнським календарем і молимося на Єрусалим, поклоняємося чужій моді і символіці, ніяке расове оздоровлення не можливе”(16). Сьогодні людська цивілізація переживає кризу духу і самоусвідомлення, що позначається на ставленні до природи і самої себе. Можливо вихід із цього у переосмисленні кожним народом своєї суті, максимально повному використанні своїх архетипових задатків та традиційно притаманного сприйняття природного часу?

1. Академічне релігієзнавство. Підручник. За науковою редакцією професора А.Колодного.- К.:Світ знань, 2000.-862с.-С.331.
2. Гуревич А.Я.Представления о средневековой Европе. История и психология. –М.,1971.- С.159.
3. Кримський С.Б. Культурно-історичні передумови функціонування категорій абсолютного.- К., 1980.-С.48.
4. Знойко. О.П. Міфи Київської землі та події старовинні.-К.:Молодь,1986.-304 с.-С 49.
5. Войтович Валерій. Українська міфологія. - К.:Либідь, 2002.-664с.-С.457.
6. Знойко. О.П. Міфи Київської землі та події старовинні.-К.:Молодь,1986.-304 с.-С 44
7. Микола Ткач. Дерев Роду.-К.:МПП ”АНФАС”,1995р.-111с-С.-51.
8. Там же С –52.
9. Там же С-52.
10. Адреса сайту - pravo.iatp.org.ua
11. Лозко.Г.Волховник. Правослов.-К.:Сварог, 2001.-144с.-С.20.
12. Кампанелли П. Возвращение языческих традицій /Пер. с. англ. Е.Шакировой. - М.: КРОН-ПРЕСС, 2000.-352с.-С.117.
13. Вісник Характерного Козацтва “Триглав” № 4(6) від 25 листопада 7511р.(2003р). стаття Духовного провідника ”Святкові дні зими у Православних рідновірів”.
14. Микола Ткач. Дерев Роду. - К.:МПП ”АНФАС”,1995р.-111с-С.-52
15. Велецкая Н.Н. Языческая символика славянских архаических ритуалов.- М.:Наука,1978.- 349.-С.56.
16. Микола Ткач.Дерев Роду.-К.:МПП ”АНФАС”,1995р.-111с-С.-54.
17. Русский международный журнал “Атеней”№ 1 стаття О. Авдеева “Расовая теория времени”

Володимир Віталійович Куровський
аспірант Інституту філософії
ім. Г.С.Сковороди НАН України

Головна · Віровідання · Обрядодіяння · Волхвування · Святилища · Образи · Пісні · Світогляд · Дослідження · Літопис · Світлини · Форум · Слов'янська спільність · Посилання · Наші банери · Контакти