 |
|
Підписка на інформаційну розсилку ІНФОЛІСТ
|  |
|
Сутність Священного Звичаю
Інтерес наукових кіл релігієзнавців до відродження традиції етнічної віри у різних народів є незаперечним. І тим більше дивує їх доволі зверхнє і не завжди об'єктивне та науково виважене ставлення до того, що вони називають не зовсім справедливими термінами - нові релігійні рухи та неоязичництво. На запитання чому релігійні традиції, які нараховують багато тисячоліть, трактуються як "нео" (тобто нові), у відповідь можна почути вони так називаються внаслідок того, що нібито вони ново відродженими бо не збереглося прямої спадковості носіїв звичаю та письмових джерел. З'ясування цього питання хочеться розпочати з того, багато сучасних науковців, які досліджують етнічні вірування (релігійну традицію), описують її ніби "з боку" (не будучи її сповідниками). Тому вони просто не можуть глибинно відчути, а отже і усвідомити головного - самої суті Священного Звичаю-Покону, який лежить в основі кожної етнічної релігії та Рідної Православної Віри українців-русичів зокрема. Не пройшовши циклу обрядів та посвят, писати про етнічну віру це все одно що писати про тонкощі процесів квантової фізики, не будучи фізиком. Найбільш змістовні і варті довіри праці, що до традиціоналізму були написані людьми, які так чи інакше були посвячені у традицію, це Рене Генон, Мірча Еліаде, Юліус Евола та інші. Саме вони науково доводять, що звичаї це не мода, а тисячоліттями вироблений механізм самозбереження народу. З плином часу жива традиція дещо видозмінюється в назві, атрибутиці та інших не концептуальних деталях, зберігаючи при цьому внутрішню суть Священного Звичаю недоторканим. Тому що звичай - це архетипова, підсвідома форма сприйняття дійсності, яка відшліфовується протягом усієї історії розвитку певного етносу. А тому, щоб звичаєвість, а отже і релігійна традиція загинула, потрібно щонайменше повністю поміняти умови життя того народу над яким ставиться подібний експеримент, наприклад змусити хліборобів жити абсолютно і повністю за рахунок мисливства (або навпаки) та ще й вивезти їх для цього на нові землі. Та навіть зробивши це, через тисячі років залишаться люди, які володіють знаннями про попереднє життя народу, його обряди і звичаї. Таким чином традиція (покон), хоч і у викривленому вигляді, та все одно залишиться. Саме внаслідок цього феномену христова віра, незважаючи ні на що, не змогла побороти правдиву прабатьківську віру. В Україні етнічні релігійні звичаї Рідної Віри збереглися у так званому "двоєвіррі" християнського православ'я. Щоб абсолютно і повністю знищити звичаєвість нашого етносу, нас потрібно було би асимілювати у середовищі іншого народу або знищити фізично. Цього протягом історії України Руси не відбувалося. За всіма антропоморфічними ознаками і археологічними залишками минувших культур, які жили на нашій території, українці є прямими нащадками культурної і релігійної традиції оріїв-трипільців, скитів-сарматів, антів, русів тощо. Незмінність основ обрядовості і вірувань українців можна добре побачити на основі кандидатської дисертації кандидата історичних наук Олександра Босого. Він на базі аналізу сотень обрядів, які залишилися у побуті сільського населення України, порівнявши їх з Ведами (священними текстами, які залишили по собі наші пращури орії-трипільці в Індії), обґрунтовано довів їх подібність, а багато у чому і повну тотожність. Окрім того, у самому розумінні сутності Священного Звичаю (покону, традиції) закладено те, що він розвивається циклічно, а відповідно має свої піки розвитку і занепаду, подібно до того як на Купала (літній сонцеворот) Сонце найвище, а на Коляду (зимовий сонцеворот) найнижче. Ідея смерті і воскресіння ( відродження у новій, вищій якості) Бога, Природи, Людини, Звичаю є основою етнічного віровчення українського народу. Вони добре прослідковуються на прикладі Сонця-Дажбога, який народжується як Коляда-Божич і символічно "вмирає" як Мир (Сивий Яр, Осінній Світовид). Так само і Священий Звичай відання-славлення Права русів-українців вічно живе, символічно "вмирає" і народжується оновленим на новому етапі розвитку народу. Взагалі, не віруючим людям важко усвідомити те, що для рідновіра (українця-русича) є незаперечним фактом, а саме те, що ми є Онуки Дажбожі, наша традиція започаткована Вищими Сутностями у Вищіх планах ( на небесах), а отже "звичайними" людьми зруйнована чи якось реформована бути просто не може! Традиція Духу - поняття сакральне і не вписується у рамки матеріального світу. Людська істота не досконала, тому її мислення схильне догматизуватись і закостенівати, накопичуючи "зовнішні форми", втрачаючи глибинне (внутрішнє) розуміння Права (Світу Богів, Закону Божого у поконі Рідної Віри). Тому час від часу потрібна очистка підсвідомості, яка протягом життя однієї людини відбувається в обрядах варнових і вікових посвят (ініціації), а протягом життя людства у циклічних геокліматичних і соціальних змінах, протягом яких Священий Звичай-Покон відання-славлення Права розвивається і занепадає, ці багатотисячолітні цикли у слов'янській традиції розуміються як велетенська Доба, яка має у собі Південь, Північ, Сутінки, Світанок тощо, або як індоєвропейські Юги. Ці назви у загальному позначають одне і те ж, та суть частиною єдиної традиції оріїв-русів-українців на різних етапах, тому ми, сучасні рідновіри, вважаємо їх взаємозамінними. У несприятливу пору (Сутінки - "Ніч" Богів, Калі-Юга) розуміння (відання) Звичаю, а отже і Права, зводиться до мінімуму, та пряма сакральна спадковість ніколи не втрачається. Завдяки спадковій передачі Дару Відання зберігається Священий Покон Віри-Веди. Щодо письмових джерел української етнічної віри, то хочеться нагадати пріснопам'ятне "поруйнуйте жертовники їхні ". Християнська церква протягом свого панування на теренах України-Руси ретельно нищила усі писемні пам'ятки і літописи прадавньої віри. Та все одно, ще сьогодні є досить пам'яток древньої віри, які знаходяться у спецхранах України, Росії, Ватікану. Навіть з того, що є широко відомо, джерел для "письмового" свідчення про традиції є більше ніж досить. Про це не прийнято говорити, але обізнана людина повинна знати, що Рама, Заратуштра, Один, Будда, Шаян, Силенко це наші кровні родичі. Не зважаючи на те, що вище названі духовні провідники мали певні відмінності у розумінні Бога, так чи інакше вони належать до арійсько-словянської крові і території (що можна підтвердити документально), а отже і традиції. Усі вони несли людям єдину і багатопроявну Віру-Веду, основою якої була і буде саме наша земля. Отже, для відродження нашої Віри ми маємо повне право на весь той духовний спадок який вони по собі залишили. Тому сьогодні Рідна Православна Віра багата Рігведою, Авестою, Трипитакою, Велесовою Книгою, Еддою, Словом Птиці Гамаюн, Голубиною Книгою, Вірою Предків Наших, Мага Вірою та іншими книгами які, розуміються сучасними рідновірами як священні надбання духовної спадщини нашого етносу у різних етапах і місцях його розвитку. Окрім того, завдяки тому що християнська церква, прагнучи залучити до своїх лав якомога більшу кількість русичів, "запозичила" майже усі свята і обряди Віри Предків, сьогодні Волхви РПВ мають багато матеріалу для нового відродження Рідної Православної Віри, досліджуючи так зване "двовір'я". Таким чином, звичаї, які збереглися у побуті звичайного українського селянства та шляхти (козацтва зокрема), вище означені праці, етнографічні дослідження, перекази характерницьких родів, а головне - відання (знання) Законів Права, які формують єдину систему і узгоджують між собою різні варіанти трактувань і вірувань Священного Звичаю, е тією основою, яка дозволяє упевнено стверджувати про неперервність і цілісність рідної традиції. Відносно другого твердження, що рідновіри є "язичниками", а відповідно етнічна віра русичів е "язичеством", хотілося би звернути вашу увагу на наступне. По-перше, наші предки ніколи не називали себе язичниками, а навпаки, вони самі називали язичниками усі інші племена і народи які жили не по Праву та не знали родового (варнового) устрою. Наприклад, у Велесовій Книзі на дошці 5-А, 2 пишеться "Язичників іллірійців було багато, там осіли і стали огнищанами", на дошці 5-Б "отож ці язичники (народ, плем'я) повернулися до півдня і самих залишили нас ", на тій же дошці "тут була січа велика - язичники і костобоки билися із злодіями і крадіями худоби нашої". Таким чином, Велесова Книга переконливо свідчить, що "язичниками" називалися усі інші, а не ми. На жаль, існують люди, які цілеспрямовано фальсифікують як сам переклад Велесової Книги, так і розуміння поняття - язичник. Тому, всім, хто хоче сам у цьому пересвідчитися, краще дивитися на не перекладений текст. Незаангажований дослідник знайде у Велесові Книзі ще багато місць, які красномовно доводять цю просту істину. По-друге, коли християни запозичаючи релігійні поняття русичів, "привласнили" слово "язичник", почавши називати так етнічні віри інших народів, це ще не означає, що самі сповідники етнічних релігій повинні себе так називати. Для прикладу, ми називаємо німців - німцями, але самі вони себе називають - дойч. Отже, з точки зору елементарної поваги до релігійних переконань інших людей, рідновірів слід називати рідновірами, а не "язичниками", наприклад індуїзм чомусь називають індуїзмом, а індусів індуїстами, а не якось інакше. Ми не проти, якщо сповідників прадавньої релігії русів будуть називати, наприклад, русами (русичами) замість того, щоб навішувати на них назви які стали ярликами. По- третє, ми як і тисячу років тому віримо в єдиного і багато проявного Бога Рода, який як однина проявляється своїми іпостасями та проявами - Рідними Богами. Таким чином, ми рідновіри (бо віримо у Рода), так само як віруючі у Будду є буддистами. Наостанок хотілось би пояснити: усі справжні носії традиції змалечку виховувалися у віданні Права, можливо навіть самі це не підозрюючи. Зростаючи серед величезної кількість прикмет, засторог, правил поведінки, родових традицій, залишається не помітним, що саме це і є - живий Звичай - Покон. Найбільша кількість прадідівських звичаїв, розуміння природи, здатності до волхвування-ворожіння збереглось у знахарсько-характерницьких родах (що сьогодні проявляється екстрасенсорними здібностями).Тому переважна кількість носіїв древньої традиції є вихідцями з сіл, окрім того, як показують дослідження, ці села завжди знаходяться поблизу прадавніх капищ (святилищ) Рідних Богів. Таким чином, можна опосередковано побачити те, що сама Мати-Земля не дає забути, хто ми і якого батька діти. Сьогодні Рідна Православна Віра - чи не єдина гілка Рідної Віри, яка об'єднує у собі найбільшу кількість спадкових носіїв звичаю, продовжуючи (як і тисячі років до нас наші попередники) виховання особистості на родинному ставленні до кожного члена громади. В той час як далекі від справжньої традиції люди відриваються від народу, відкидають справжню родинність і звичаї, називають себе язичниками чи ще якось і творять якісь свої, не перевірені досвідом поколінь (не священні) обряди, ритуали, віри та конфесії. Саме цих останніх і можна з повною достовірністю назвати - неоязичниками.
Першоволхв РПВ Володимир
Головна ·
Віровідання ·
Обрядодіяння ·
Волхвування ·
Святилища ·
Образи ·
Пісні ·
Світогляд ·
Дослідження ·
Літопис ·
Світлини ·
Форум ·
Слов'янська спільність ·
Посилання ·
Наші банери ·
Контакти
|
|
Долучись до побудови Храму
