Підписка на інформаційну розсилку ІНФОЛІСТ
Ваш E-mail:
Дружні сайти
Александра Марінкович Обровська,
студент-дипломник з філології
м. Нові Сад
Сербія
студент-дипломник з філології
м. Нові Сад
Сербія
РІДНА ВІРА ЯК ОСНОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ –
ОСОБЛИВИЙ РОЗГЛЯД СЕРБСЬКОЇ ЗВИЧАЄВОЇ СПАДЩИНИ
Одначе, були й такі які відчували важливість цього питання що змусило їх приступили до вивчення минулого свого роду – найвірогідніше не погодившись з тим твердженням яке поширювали Німці. Тому це спрямовує нас перш за все на визначення того що ж є національна ідея, які аспекти вона охоплює, та як вони відображуються у звичаях наших предків, яке відношення вони мають до рідної віри.
Загально прийнято, що національна ідея є не лише усвідомленням історичної необхідність певного народу, з заглибленням в його традицію, культуру, віру, спосіб життя, негативи, але також врахування нинішнього буттям і майбутнього розвитку. Національна ідея передбачає консерватизм в найчистішому вигляді, переданий у перспективу майбутнього нації. Це перша необхідна умова національної ідеї – консерватизм – який іманентно є нашою сутністю, що витікає з наступних цитат, котрі були правдивими або спірними:
“Якщо додамо загально знані відомості, та історично підтверджений слов’янський консерватизм, в якому сьогодні ніхто не сумнівається, нам стає зрозуміло, що цьому консервативному народу не було так легко нав’язати раптово одного разу зовсім нову віру, про яку він до того ніколи не чув” (С. Васиљев, стр. 14). Або: “Без огляду на привнесення сусідніх цивілізацій, часто більш передових від них, Слов’яни від початку знали та зберегли свою власну писемність” (Ф. Конт, стр. 5).
Позаяк, досить згадати про те як довго та трагічно тривала християнізація – близько трьох віків, навіть довше, так на наших просторах утвердилось офіційне двовір’я. Наших предків було важко змусити до нового способу поховання (див. Л. Нидерле: Словенске старожитности). Се з’ясував сербський історик і філолог Мілош С. Мілоєвич віднайшов древні слов’янські звичаї поховання в майже незмінному вигляді збереглись в певним чином у східній Сербії аж до 19 століття нової ери.
Цей консерватизм в дійсності є підтверджений цінністю специфічно слов’янського способу життя. Дещо в тих цінностях, легко приводить до висновку, тому аби відштовхуватись не лише від них, звернемось до наших звичаїв:
В сербській народній пісні “Белі Віде” зустрічаємось з райським птахом Белі Віде який приносить три сумних звістки:
''Сва Инђија по'арана,/ А Русија поробљена./ Пред Солунем ватра гори,/ А у ватре три делије:/ Један гори до колена,/ Други гори до рамена,/ А трећем се капа пали./ Тај што гори до колена,/ Тај је веру преверио,/ Тај што гори до рамена,/ Тај на мајку измашио,/ Тај којем се капа пали,/ Тај је кумство погазио...''
Отже, між найціннішими особливостями вирізняється вірність релігії своїх предків, поважне ставлення до батьківства та кумівства – тобто повага до всього що має відношення до бога.
А з назви другої сербської народної пісні “''Нема раја без роднога краја” випливає що добробут (ірій – рай як частина Сварги та мешкання Сварога) має сутнісний зв’язок з землею з якої витікає і, далі, зі всім іншим що зродить та земля:
''... Аој, моје њиве и ливаде,/ На огњишту срце ми остаде.''
Стає зрозумілим що слов’янське, а також сербське життя невіддільно пов’язане з вогнищем. Вогнище у житті наших предків займало центральне місце, на зразок того яким є місце сонця на небі. Порядок, що є на небі перенесений у звичайне життя, те що найважніше на небі має найбільше значення і в щоденні. Вогнище був в житті наших предків і практичним і магічним символом слов’янського бога. Окрім того, воно є символом і рідних грудей; ставлення до нього включає одночасно і релігійне і національне почуття.
''У она времена бејаше човек благ и одважан да га назваше оцем Руса... Дужни смо боговима нашим и стога им одајемо хвалу (д-16а/2).''; ''И беху они богу послушни а разумом бистри (д-9а)''; ''Ми смо дужни да се боримо за наше унуке, да задржимо степе наше и не дамо земљу никоме... (д-10)''; ''Савест нам заповеда да речи не прикривамо... (д-1а)''; ''Борите се за земљу нашу како и доликује нама (д-3б)''; ''Словенима назваше нас јер част и славу појемо боговима. Ништа не тражимо, само славу узносимо. (д-4а)''; ''Зато молимо богове за чистоту душе и тела по угледу на претке наше (д-1/2)...''
Отже, наведені частини з Велесової книги досить ясно вказує що серед особистих рис найціннішими є хоробрість у боротьбі, відважність у діях, доброта у поведінці, мудрість у мисленні, відповідальність у ставленні до землі і нащадків, правдивість, патріотизм, чистота душі і тіла. Ці риси, знову ж, є Божою красою та турботою, що разом підсилюють національну ідею. Таким чином немає того хто ними володіє та не є щирим патріотом вірним предкам та Богам своїм. І навпаки – немає такого хто може назватися національним діячем, а не володіє цими рисами.
Керуючись вищенаведеними положеннями вважаємо, що збереження традиційних цінностей забезпечує народження інших рис які розігрівають національні почуття. Ті почуття не можуть бути позитивними якщо не огорнуті справжніми релігійними почуттями, а вони є справжнім тільки якщо походять з того ж коріння з якого і сама нація, адже як нас повчають наші предки “''туђинци домове не граде'' (Велес, д-2а, стр. 95).
В міру своїх знань та коротко, в цій справі можна потішитись малим, що балканські Серби уникли втрати таких елементів як (це не виключає, що подібне могло пережити і інше слов’янське плем’я): календар, музичні інструменти, усна традиція, обряди рідної віри та родинні і народні звичаї, матеріальні докази стародавньої писемності...
Немов і саме ім’я каже – облік часу що є у Слов’ян вони отримали як дар Кола – Сонця. Відомо, що подібно до інших Слов’ян, ми пам’ятаємо що є зараз 7512 рік від сотворіння світу і таке датування часу сьогодні спорадично використовується тими хто себе вважає сербськими націоналістами, але воно використовувалось протягом усіх середніх віків і в країнах з православною церквою та християнським просвітництвом. У 19-му столітті, коли сильною була ідея про Слов’ян як цивілізаційну цілісність і про цінність сербської традиції яка була поруч, мало було лише говорити – що то велика жертва, в час як тільки ми скинули турецько-мусульманські кайдани, що робили паралельно окремі сербські вчені які вивчали ту тему. З іншого боку, Серби, нажаль, не зберегли народні назви місяців, використовуючи у службових потребах латинські назви. Таким чином в книгах з етнології можемо знайти назви на зразок січень – коложег, лютий, сухий – ожуйк – дерикаж, травень – борзосок, цвітень – свічень, липень – трешняр, червень – же твар, коловіз – гутник, руїнь – гроз добер, листопад, грудень – студень і просниць – колодар. Власне лише народ належно зберіг, на противагу великому спротиву та почасти досить значній неприхильності держави “красну славу” та “сербський новий рік”.
Збереження красної слави є тією справою, яку окремо робили Серби поряд з рештою слов’янських народів, а вона являє собою славлення божественного – древнього предка – хранителя родини та вогнища, пізніше привнесеного у християнський звичай. Майже всі обряди пов’язані з красною славою (наприклад випікання калача – хліба у вигляді кола, тобто сонце) походять з нашої старої віри, а її існування було настільки довге скільки наші діди були вірні тій старій вірі, доки не прийшов Візантійський звичай та не було зроблено поступку християнізації. Вислідом такого збереження стала слава як специфічно сербська характеристика і ми, сьогодні, маємо те що зветься “сербським національним християнством”, яке поєднало стару, рідну і нову віру, а християнське православ’я просто прийняло нову оправу в яку вміщена та в якій збережена сутність віри наших предків.
Подібно до того, збережено наш старий календар (сьогодні його звуть “юліанський”, але гадаємо що немає потреби зараз ширше розглядати як Цезар спаливши Сосінгену зробив календар, який був привезений від Слов’ян) який був в офіційному використанні з першої половини 20 ст. н.е. На основі цієї слави вибудуваний сербський новий рік та всі інші свята, що виступає найоб’єктивнішим показником для реконструкції древніх свят присвячених рідним богам та основи будь-якого оновлення рідної віри.
В селі Ромашки Київської області знайдена глиняна посудина 4-го ст. н.е. (М. Недељковић, стр. 18) яка зберегла календар, а також і астрономічні знання, ті які серби зберегли в народному епосі. В своїй книзі “Сербське календарне знання в епічній народній поезії” сьогоднішній директор Народного музею у Пожаревцу Драган Яцанович наводить багато епічних народних пісень в яких описується весь сонячний цикл, а також вживання в багатьох піснях сонячних мотивів. Так підрахунок чисел у пісні “''Јован и дивски старешина” дає цифру 365, саме стільки там є віршівок – та стільки ж є днів у році, а особливість використаного порядку цифр виявляється у тому, що обрахунок днів ведеться від одного до іншого свята. Це значить що, наші предки передавали календар через усну традицію, використовуючи різні символи (Див.: Д. Јацановић, Н. Нодило, Љ. Раденковић)
Отже, для Сербів усна традиція мала вирішальне значення та зробила значний внесок для збереження календаря, теж саме можна сказати і про обряди та славлення богів. Завдячуючи переважно Мілошу С. Мілоєвичу збережено велику кількість народних обрядових пісень які співались у визначений час старому слов’янському богу.
Варто також згадати про збір народної усної творчості що проводилась за 80 років до Мілоєвича, визнати таким збирачем Вука Стефановича Караціча, але у піснях які він зібрав не згадуються старі боги, що можна пояснити певним політичним обставинам. Так з пісень які зібрав В.С.Караціч було викинуто Сварога, Сварожича, Ладу та інших, все що є у тих піснях дійсне лише в такій редакції яку записав Мілоєвич і як їх сьогодні окремі старці пам’ятають, Караціч же передав все не дослівно а в деяких варіантах замінив християнським еквівалентом. Оту тенденцію Вука Караціча, відомого сьогодні як реформатора сербської мови та писемності, не можна не пов’язати з його частим перебуванням в Відні. Так у Сербії було уможливлено присутність чужих богів, як одних так і других, а ще раніше, перебував в тому ж місті один Росіянина (Петро Перший, 1699), що обернулось відміною законодавства (яке до того часу було ідентичним сербському) та патріархії, тоді також запроваджена реформа мови, що мала своїм результатом запровадження великої кількості германізмів та віддалення від спільної мовної основи.
Варто згадати ще одного шкідливий германський вплив (наприклад германізація Прусських, знищення Сербських і загалом Слов’янських археологічних та архітектурних залишків, як і топоніміки на сході Німеччини).
Далі мову вестимемо про Катерину другу та музичні інструменти. Цю жертву германському впливу, зовсім несвідома свого сербського походження відміченого навіть в одному з її імен, Катерина друга привнесла між Росіянами. Вона знала своє походження, розуміла що прибула до своїх, але – запровадила таку систему навчання, яка під страхом смерті забороняла вокористовувати древні музичні інструменти. Сьогодні в Росії, принаймні в моїй свідомості, найчастіше використовується балалайка. Тут же, на решті слов’янських просторів є бубни, гайди, гуслі (кобза), сопілка. Серед них, найважливішими інструментами, Серби мають та найбільше використовують гуслі, фрулу*, двоєниці, сопілку, чурлику, дуду, шурлу, дипле, тамбуру, ріг, мєшницю, дарбуку, шупельку, клепетельку, звечку, бубон та багато інших інструментів які, насправді, представляють наші спільні досягнення та одночасно інструменти які зберігають традицією. Сьогодні Серби радо згадують про предків в історичних піснях які виконують на гуслях, як прийнято те в народі – інструмент править молитву и звертається до богів.
Тут, з причини важливості для наших племен та і для всіх інших, звертаємо увагу на деякі матеріальні рештки які виявлені в Сербії – перешкоджаючи їх знищенню чи фальсифікації. В археологічних знахідках Лепенського виру, що на березі Дунаю, знайдено експонат з чертами та ризами і залишки трапецієвидного житла віком більше від 8 000 років. Також на березі Дунаю, недалеко від Белграда знайдено поселення археологічної культури Вінча яка теж належить до цього періоду (5500 – 4000 р. до н.е.), охоплює величезні простори та отримала назву “вінчанської культури”, характеризується високорозвиненою торгівлею, сільським господарством, судноплавством, мистецтвом, обрядами та писемністю. Так Свєтіслав Білбія доводить зв’язок між вінчанською, етруською писемністю та кирилицею яку ми використовуємо нині, нагадуючи при тому що Етрурії себе називали так, як самі ж і написали “Раси, Рашани”.
Сподіваємось, що наведення всіх цих фактів відкидає необхідність пояснювати далі наскільки важливою є потреба все це зберегти, від небезпеки яка йде до нас з Заходу. Іноземні вчені які знають про важливість вінчанської культури та писемності в останній час переважно приїздять ніби для вивчення, організації семінарів але насправді чинять тиск на наші наукові кола для припинення використання існуючої назви (вінчанська) і починають використовувати нову термінологію, на зразок “європейська” чи “дунайська” писемність, для всіх знахідок розташованих там. На жаль в тому беруть участь і багато Сербів прагнучих наукової слави та громадського визнання.
Все це було згадане з єдиної причини: аби національна ідея завжди мала звідки черпати снагу – моря збереженого національного звичаю.
У Сербії про рідну віру свідомо майже нічого не говориться, але у побуті звичайних людей, особливо тих що живуть в селах, збережено і живе все. Наприклад культ Святовита, здавна побутуючий в Сербії. Так нашому богу дано ім’я святого Вита. В Сербії є Відовдан (15.6 або за григоріанським календарем 28.6) національне і державне свято. Теж саме і з Стрітенням (2.2/15.2), не можна оминути також звичаїв пов’язаних з Варицею, Ярилом, Купайлом, Перуном і Божичем (молодим Сварогом). Кожен рік в час в день зимового сонцестояння (24.12/6.1), якщо ви приїздите Нові Садом, то можете бачити як тло нічного міста осяюють численні Вогні. З іншого боку, старому дубовому дереву, Серби і сьогодні віддають шану, роблять вони це зумисне в заміській зоні. Місце де з’являється старий дуб вважається святим, народ часто збирається біля цих місць, а часто і СПЦ приносить туди свої ікони.
Також на рівні несвідомого, Серби зберегли і свої старі герби які мають вогні або кресала на щиті, а наш офіційний гімн є зверненням до бога Правди (Прав, Пров, Прове, Правда, Правед, Прива).
Історія показала, що якщо людину, народ і расу відділити від сутності своєї ідентичності, яка між іншим твориться їх споконвічною релігією, неминучим є духовний та інший занепад (культурний, державний, господарський). Відривання від рідної віри у сербів та інших слов’ян, викликало нове зречення від новопридбаних релігій, що призвело до занепаду і навіть братовбивства. Відривання від національної і расової, рідної сутності (віри) неминуче веде до відчуження в екзистенціальному смислі. Розірвані новими релігіями, ми забуваємо нашу велич, слов’янську спільність.
Єдиний вихід з цього положення – це відродження “золотого лісу” про який найбільше свідчень залишив Араб аль-Масуді, єдиний вихід - це оновлення крові свіжим вітром Гіпербореї, єдиний вихід – це відродження Європи, тієї землі яка споконвічно є землею народу що живе довкола и над рікою Марицею, і знову ж маємо згадати що є ми онуки – Дажбога! А один з найперших кроків до осягнення сутності питання, що значить бути Дажбожими онуками, якими ми прагнемо стати знову, є готовність виступити проти всієї тієї германської облуди, а опісля, решти фальсифікацій нашої історії.
- 1. Спасоје Васиљев: Митологија древних Словена. Дечја књига - Библиотека Митови и легенде, Београд 1990.
- 2. Велесова књига. Пешић и синови, Београд 2000.
- 3. Франсис Конт: Словени – настанак и развој словенских цивилизација у Европи. Филип Вишњић, Београд 1989.
- 4. Милош С. Милојевић: Одломци историје Срба. ИКП Никола Пашић, Београд 2000.
- 5. Миле Недељковић: Годишњи обичаји у Срба. Вук Караџић, Београд, 1990.
- 6. Драган Јацановић: Српско календарско знање у епској народној поезији. Центар за митолошке студије Србије, Рача, 2000.
- 7. Сретен Петровић: Систем српске митологије. Просвета, Ниш, 2000.
- 8. Енциклопедија Вук Караџић – Larousse. Београд, 1978.
* особливий вид сопілки, що побутує в Сербії (Ред.)
