У природі немає зла, воно існує тільки у світі людей, проявляючись як несправедливість - зело. Несправедливість (Кривда) - це рух до несправжньої і непотрібної мети, до перекручення, це брехня, хвороба людського суспільства. Несправедливість - це зайняття не свого місця і невиконання своїх обов'язків. Тобто, це невірно усвідомлена свобода і невірно спрямована воля, інакше кажучи - зла воля. Вона може проявитися лише тому, що є особистості, які володіють нею. Цими особистостями, перш за все, є більш низькі сутності - «злі духи». Звичайно, і вони були народжені для блага, для підтримки Справедливості в Творінні і руйнувань. Темні Боги під проводом Морока спрямовують свої дії на руйнування всього недосконалого. Прямуючи цим шляхом, створюючи зело, вони допомагають Всевишньому підтримувати у Всесвіті рівновагу. Вони проявляються і роблять видимою духовну чорноту і недоліки в людях. Не пізнавши, що таке добро, а що таке зло, людина не може оволодіти буттям, лише після цього досвіду він здатний свідомо стати Творцем.

Бог у своїй всеосяжної любові до людини дав нам можливість вибирати, як жити: по Правді (праведно, чесно, світло), або по Кривді (неправедно, нечесно, темно). Кривда і зло часто викликають подив, а то й пряме сумнів у Божій доброті й любові, і навіть в існуванні Всевишнього. Нерідко можна почути: «якщо Бог добрий, то Він не може допустити зла, а якщо Він його допускає, то Бог або не добрий, або не всемогутній (а тому і не Бог), або ж Його просто немає». При цьому людина не замислюється, що часто саме так зване «зло» змушує його змінюватися і підніматися на вищий рівень. Не розуміє, що воно є необхідним чинником людського розвитку. Тому, так чи інакше, зло завжди переходить в добро і навпаки.

Крім любові, будучи втіленням вищої справедливості, Всевишній завжди діє в інтересах більшості: більшості родів, народів і життя як такого. Тому, коли людина вибирає недосконалий шлях і виступає руйнівником, цей шлях направляє до нього Богів, які повертають всі руйнівні вчинки до тієї ж людині, таким чином, направляючи його до більш глибокого пізнання дійсності. Воля Всевишнього в тому, щоб людина піднялась над подвійність світу (добро-зло, чоловік-жінка, одиничність-множинність) і почав сприймати світ цілісно, залагоджено, отримуючи підтримку і підтримуючи інших на шляху до світла. Лише перебуваючи над протилежностями буття можна відчути всю мудрість, доброту і любов Бога й досконало з'єднатися з ним.

Перебуваючи в Бозі, ми самі обираємо свій шлях, а Всевишній лише приймає наш вибір. Даючи можливість жити в світі протилежностей і тимчасово позбавляючи безсмертя, Род Всевишній вчить людей бути Богами. Але, навіть творячи цей акт найбільшої своєї любові, Бог зберігає за людиною свободу - прийняти чи не прийняти знання Прави, стати частиною Світу чи ні. Так чи інакше, людина повинна знати про свою відповідальність і про те, що вона сама може заподіяти собі лихо.

Ведична мудрість стверджує:

1) якщо людина бува би створена невільною, вона не була би богоподібної особистістю, але людина сама вирішує, дотримуватися законів Прави чи ні;

2) давши людині свободу вибору між життям по Правді або по Кривді, Бог дав нам можливість удосконалюватися, отримуючи щастя чи покарання за зроблений вибір.

Сьогодні ми живемо в часи, коли людина народившись на слов'янській землі, довгі роки шукає своє місце і приходить до Рідної Традиції вже, будучи дорослою.

Відновлюючи зв'язок з Рідними Богами, ми отримуємо нові можливості і відповідальність. Можливості проявляється, як відкриття каналу життєвої сили - Живи. Тобто можливість з'єднуватися з енергією (живою) Рідних Богів, тієї якості, яка нам необхідна в конкретний момент життя. Отримуючи посвяту в Рідну Слов'янську Віру, ми беремо на себе відповідальність будувати своє життя згідно з 16 зернами Правди, Поконом, і повчанням духовних провідників.

Починаючи усвідомлено працювати з потоком Живи і Рідними Богами, люди оздоровлюються, позбавляються від різного роду страхів і хвилювань, отримують позитивний душевний заряд і тверду впевненість в завтрашньому дні. Все це проявляється в поліпшенні їхнього життя, вони стають спокійніші, впевненіші, здоровіші, багатшими. Внутрішнє відчуття потоку життя «Живи» та дотримання законів Прави об'єднує людину з Всесвітом, Божественна Сила стає суттю її буття і дає їй право виступати Творцем навколишнього світу і своєї долі.

Людині слід знати основоположні молитви.

З часів породження Сварогом земної тверді Арійці і їх нащадки славили Праву, з'єднувалися з Родом. У Бозі все єдино, але все має своє призначення, місце і час. Володіючи невірним Богорозуміння, люди часто, намагаючись отримати допомогу або підтримку, звертаються до чужих богів. У таких випадках Великий Батько в своїй всеосяжної любові до людей також не залишає їх молитви і заклики, адже всі Боги - в ньому. Але допомогу приходить невелика, щоб людина розвивала в собі не тільки Віру, але й Веду (знання про свій рід і своїх Богів). Це вияв Божої Справедливості. Воно необхідне для того, щоб людина одумався і твердо става на шлях пізнання свого розуміння Бога, ясно усвідомила, хто вона, якого роду і яким шляхом їй заповідано йти. Покоління Предків, які прожили сотні років у духовній темряві чужовір'я, не є виправданням для нас, бо, скільки б поколінь соколи не жили в клітці, вони все одно залишаються птахами, і їх покликання - Небо. Кожен Славянин по праву свого народження є православним і пов'язаний з Рідними Богами, тому повинен жити по-слов'янському і виконувати заповіт Рідних Богів, отримуючи у відповідь найвище добро, щастя і любов.

Для образності розуміння скажемо, що молитву слов'янина-чужеверца під час взаємодії з Вищим Світом можна порівняти зі спробою добути мелодію з бутафорними інструменту. Всі прохання та звернення завжди переадресовуються тому Богу, який піклується про даній сфері. Цей Бог не виявляє уваги до молитви, щоб віруючий одержав життєвий урок і наступного разу знав, до кого і з чим звертатися. Коли неведаючі люди прагнуть звернутися до Найвищою Особистості Всевишнього, думаючи, що Бог один і не має множинності, вони самі для себе закривають різноманітність сили Вишнього Світу. Це як в державі: якщо людина звертається зі своїми труднощами не до конкретного чиновника, а відразу йде до найвищого верховоди, він, звісно, не може потрапити за призначенням.

Православні Волхви рекут, що Рідні Боги - суть окремі грані буття, кожна з яких рівновелика і необхідна. Всевишній затвердив життя так, щоб кожний Його прояв уособлював певні закони і принципи Всесвіту. Тому, коли потрібні мужність і сила, ми звертаємося до Перуна, за мудрістю і знаннями йдемо до Велеса, за любов'ю та красою - до Лелі, за достатком - до Дажбога. І так до всіх Богів. Знати Богів і відати сутність їх сили - означає мати цю силу в собі.

   РОД   

Род (Рід, Рожай). Всевишній і Предвічний Бог, Початок і Кінець, Батько і Мати – джерело усьому сущому і несущому. Прабог, який народжує себе із Дива – первородного моря-хаосу, щоб стати Родом і родоначальником усього живого. Прабог, який розчиняється як Рід, щоб стати Дивом і основою всього неіснуючого. Вбираючи в себе море, він творить Всесвіт (організований світ). Род – володар світів Прави, Яви і Нави, основа Дерева Роду і Вирію, батько двох протилежностей буття – Білобога і Чорнобога.

Детальніше...

 РОЖАНИЦІ

Рожаниці є Богинями, від яких пішов світ увесь, і складають вони його Явну (матеріальну основу) Найстаршою Рожаницею, Золотою Бабою, Берегинею одвічною є Велика Матір Богів Лада, яка щорічно народжує Сонце-Дажбога і Дану. Леля є проявом Дани, який втілений у Вселенській воді, і є та Вода Святою, бо се вона до життя пробуджує і відродитися сили дає. Тече тая вода з-під Алатир-каменя що в корінні Дерева Рода лежить, а ще з гілля стікає Живою Росою-Молоком безсмертя.

Детальніше...
 

   СВАРОГ

Сварог (Сварод, Лад)- чоловіче втілення Рода, Бог-Творець, Бог Неба і Зірок, основа мудрості і святості. Вогонь і Світло Рода, заступник шлюбу і ковальської справи, людських ремесел і умінь всяких. Бог, який з волі Всевишнього Рода явив людям триєдність буття і встановив закон Прави. Сварог є Батько Богів, чоловік Лади і її зворотня сторона. З початку творення Всесвіту Сварог зладував – викував за 12 космічних ночей (12 000 років) Сонце, Місяць, Вечірню та Вранішню Зорю та інші Небесні світила, які Рідним Богам за тіла є.

Детальніше...

   ЛАДА

Лада (Леда, Рада, Рода) – Мати Богів, старша Рожаниця, Богиня світового Ладу, покровителька пологів, жінок, дітей, шлюбу, любові, жіночих справ, врожаю, родючості. Жіноче втілення Рода, дружина Сварога. Всі Богині – це її уособлення та прояви. Лада – Богиня життя, весни, родючості, народження, жита-зерна, яка витворює і воскрешає відмерлу на зиму природу, робить землю плодючою. Отже, кожен зародок, кожне зерно для неї – то частинка Алатиря, крихта Сварога, через те вона всім живим і підростаючим опікується, сили дає і до світла направляє. 

Детальніше...

   СЛАВА

Слава (Мати Сва) – Втілення Духу Святості Великої Матері Лади у вигляді богині звитяги і перемоги, чеснот та шляхетності. Вона хранителька роду слов'янського. Слава приходить до русичів як Віща Птиця, щоб надихнути на геройства і подвиги великі. Летить попереду війська, ведучи русичів до Перемоги, а після битви віщує про честь, могутність та подвиги героїв. 

Детальніше...
 

   СТРИБОГ

Стрибог – Володар простору, вітрів, руху і крутіння, грози, бурі і ураганів. Се прямий прояв Рода Всевишнього, Дух Руху Життя, за допомогою якого він вдмухує дух життя у все живе і скеровує рух небесних тіл, від того він Позвізд. Се Стрибог є Стрижень і Основа поєднання і переходу Білобога в Чорнобога. Стрибог, у русі позначаючись, зі Сваргою поєднаний, і може він бути дуже стрімким, а може повільним, розуміючи се, русичі відати мають, що будь-яка сила то ду,є то перестає, від того все змінне є, і зміни тії однаково сприймати треба. 

Детальніше...

   ДАЖБОГ

Дажбог (Дажбо, Дайбог, Богдаждь) – син Сварога, Сварожич, Бог Сонця, світла, добра, благоденства, різних благ, природи, багатства, дару, допомоги. Проявляється він у світі явному у вигляді чотирьох лиць своїх: Ярила (Бог весняного сонця), Купали-Семиярила (Бог літнього сонцестояння), Мира-Сивого яра (Бог осіннього сонця) та Божича (Бог зимового сонця). Кожний з ликів цих своє значення має, свою силу і вплив, через те вони різні є. 

Детальніше...

   БОЖИЧ

Божич – Бог зимового сонця, народжений Матінкою Ладою (Колядою). Він розпочинає Коло Свароже, новий астрономічний рік. Божич – прояв сили народження і проростання, яка є в кожному зерні і кожній справі. Терпеливо очікуючи і закликаючи цю силу православні направляють розвиток подій свого життя на краще у Правильний і Славний шлях на яком завдяки чесні праці над собою ми отримуємо вічність. 

 Детальніше...

   ЯРИЛО

Ярило (Ярун, Яровит) – Бог буяння і розквіту, війни та любові, пристрасті і шаленості, чоловічої сили, зростання, хоробрості і плодючості. Один із проявів Дажбога. Ярило – Бог весняного сонця, дітонародження, родючості, худоби, пивоварства, землеробства, люті (ярості), війни, звірів. Весною вночі, і вдень Ярило в білій полотняній одежі, з босим ногами (щоб землю не пом'яти) на білому коні їздить.

 Детальніше...

   СЕМИЯРИЛО

 Семиярило (Купало) – Бог найвищого буяння сонця – літнього сонцевороту, вершина і поєднання протилежностей. Найвищий прояв любові, опікун і захисник шлюбних пар, він пов'язаний з водою і вогнем. Купайло – ладівник і поєднувач, сила якого у зрілій несамовитості й усвідомленні єдності всього живого. У переддень Купала проводяться чи не найсвятіші обряди і дійства, які потребують опіки Вищих Сил для їхнього здійснення. 

Детальніше...

   СВІТОВИД

Світовид (Світовит, Святовит) – Чотириликий Бог сучасного і майбутнього, якому доручено пильнувати, щоб на землі, у небі та в підземному царстві священно здійснювались закони Права. Він Бог Світла Рода і сам видиме світло Сварога, яке проникає в усі шпаринки, несучи Правду і Лад. Сила Світовида Вселенська є світлом мудрості, яка буття впорядковує. Тому він являє себе в родючості, врожаях і пов'язаний сонцем осіннім, зерном та битвами великими. 

 Детальніше...
 

   ДАНА

Дана – Богиня Води, Мати Водиця, первісна вода Дива, дарувальниця небесної води і річок, жіночий початок світу. Дана є малою Ладою, вологоречивим проявом Лади у світі Прави, Яви і Нави. Вона приходить до нас разом з Вогнем і Світлом під час народження Всесвіту Богинею Ладою. Вона є основою здоров'я і краси тілесної. За допомогою води нам Богами заповідано освячуватися і очищувати Душу і Тіло своє, бо джерельна вода у холоді своєму містить жар вогню, так само як вогонь хатній містить свіжість і прохолоду води. Се вона зимою загороженою-замурованою є, і Сонце-Дажбог її після Водосвяття визволяти починає, бо вона володарка весняних гроз. Щоб земля водою вмита була і врожаї рясні родили, необхідна вона конче. Дана – то дружина Дажбога і протилежність його. Дана і Дажбог – се Леля і Полель, діти Великої Матері Лади. Відайте русичі, вода теж багатопроявна і протягом року в чотирьох станах, як і Сонце-Дажбог, перебуває. Се від того Дана навесні до Купала проявляється своїм іншим ликом – Лелею, а потім літом – осінню Мареною, а восени-зимою стає Ганою-поганою. Це шлюб Дани і Сонця святкують Боги і весь Всесвіт на Купала. Аби дощ викликати чи допомоги у чім просити, слід Дані хліб требити, бо то найбільша пожертва людська. Вона Рідним Богам свідчить, що людина виростити і зберегти може, працювати не лінується, гостиною та щирою до Роду є, потребуючим не відмовить. Проявом Богині Дани є липа, а день для славлення найкращий – п'ятниця. Славлять Дану біля джерел цілющих, перед тим їх від бруду очищують і стрічками прикрашують, образки різьблять і каплиці ставлять для Діви незрівнянної, красуні великої. Біля джерела та криниць завжди посуд має бути, щоби подорожній напитись міг, бо води шкодувати – кривда велика. Вода Дани не лише очищує і освячує, від того правдивою, живою і мертвою будучи, вона ще силою певною є, яка омиває вічнозелене Дерево Роду, від найважчого до найлегшого йдучи. Дану часто закликають молоді дівчата, коханого знайти прагнучи, кличуть її також під час славлень Божих, щоб тіла і душі очистивши освятити. Під час весіль та для благословення водою зрошують на щастя, на долю, на любов.
У пожертву Дані приносились: хліб, солодощі, печиво, гроші, на деревах біля струмків чіплялись барвисті стрічки.

   ПЕРУН

Перун – Бог військової звитяги, охоронець Прави, уособлення наймогутніших сил Всевишнього Рода як на небі, так і на землі, повелитель блискавки та грому. Для славлення Перуна, який ототожнювався з дубом, його постійно висаджувалися і береглися Боголісся – Священні гаї. Дуб є означення Дерева Роду і єднання з Богами, а також міці Перунової, бо він воїнська сила Великого Рода є, яка опікується дотриманням Справедливості та законів Прави. Перун – покровитель грози, зростання, родючості, війни, заступник воїнів, вогню, сили, влади, закону, життя, зброї, бойових мистецтв, заступник врожаю, подавець благ, дощу. Син Сварога, брат-суперник Велеса. Восени Перун замикає небо і йде відпочивати на Алатир-камінь, а після Різдва, просякнутий Дажбогом, починає збиратися в похід, щоб першим весняним громом та блискавкою дати Дані пролити чародійний напій з Живої Води Вирію. Він разом з Дажбогом воскрешає землю, проганяє Темну Добу, Мару і Морок. Його святості лякається все нечисте і зле, тому православні русичі покривають себе Стрілкою Перуновою для захисту від нечисті і кривди. Звичаєво на ужиткових речах Громові знаки різьбились – зірки шестикутні для захисту і відлякування сил поганих. Перун є великий захисник і суворий суддя Предки, ідучи обороняти рідну землю і віру свою, клялись перед Правою – Перуном, Богом своїм, що не осоромлять слави Вітчизни. Перун-бог не лише дарує життя, але й карає людину за її провини. Неодноразово згадує його і "Велес Книга": "Слава Богу Перуну вогнекудрому, який стріли на ворогів верже, і вірно вперед по стежці веде. Тому що єсть він воїнам суд і честь, і яко златорун – милостив, всеправеден єсть". На честь Громовержця у Родових Вогнищах Храмів рідних постійно горіли вогні, які підтримувалися деревиною дуба. Щоби був добрий врожай, чоловіки приносили жертви дубам, звертаючись до Неба, а жінки – липам, звертаючись до материнських сил Землі. Головними святами Перуна є Купайло, коли Перун з Дажбогом суть одне (у цю ніч саме Перун запалює цвіт папороті) та Перунів тиждень, які припадають на 21-22 червня та 20-27 липня.
У пожертву Перунові приносили: дикого вепра чи тура, залізо (зброю, підкови), квас, яйця, червоне вино, пироги, жир, сало, горіхи, молоко, пиво, мед, вінки, золото.

   МОКОША

Мокоша – Богиня материнства, явний вияв Великої Матері Лади як Землі. Вона виступає богинею милосердя, щастя і нещастя, жіночої половини, ворожіння, рукоділля, покровителькою джерел і святих колодязів, врожаю, охоронниця корів. Дружина Велеса як земля пов'язана з потойбічним світом, ворожбою і чаклуванням. Мокоша є володаркою, Матір’ю Коша, земної комори всяких благ, якщо людина про землю дбає, у загальний кіш додає, та дарує вона їй не зліченно могутність, силу, радість і щастя. Земля Руси-Вкраїни є кошем земним, у ній найбільші блага зібрані. Багатства тії і мудрість чарівна захисту потребують, для того Мокоша кошаків-козаків родить, що охоронцями землі рідної є. Родяться вони воїнами хоробрими, що землю святу Вкраїнську віддано захищають, славою покриваючи. Через те козаки землицю з собою і в похід завжди беруть як оберіг матінки рідної. Через Мокошу себе Слава проявляє, про добробут дітей своїх дбаючи, щоб мали вони шлях вірний до Богів Рідних. Мокоша – посередниця між небом і землею, а тому на весняних ритуальних рушниках завжди зображувалась як Дерево Життя Земного Роду, що тягне руки в гору до неба. Вона є джерело тепла та вологи, тому на літніх рушниках має руки опущені до землі, що породила зерно, готове до нового врожаю. Мокоша – Дух землі, що закликає весняні дощі та опікується весняними обрядодійствами, пов'язаними з ними, вона покровителька пологів і заступниця породіль. Мокоша напряму пов'язана з Долею, від того, як люди її шанують, так їм на землі й ведеться. Вона є всевидющою та водночас сліпою, тому не завжди швидко озивається та навіть із запізненням вона повертає борги усім винуватцям. Проявами Мокоші і зіллям її є коноплі і мак, її час – ніч. Це їй присвячувався перший зжатий сніп, як то Велесу останній, після чого ті снопи з'єднувалися, символічно закриваючи Кіш-Землю на осінь, се з них робився Дідух. Символами Богині є прядка і веретено, якими вона тче із себе явний світ. У середньовіччі християнство підмінило Мокошу Параскевою П'ятницею. Їй присвячували 12 празників у році (їх називали дванадесятницями), із яких головними були дві сусідні п'ятниці (у проміжку між 25 жовтня і 7 листопада). Християнські свята народження і смерті Богородиці відповідають православним рідновірським святам на честь Мокоші.
У пожертву Мокоші приносились: каша, вовна, нитки, вино, хустки, посуд, стрічки, хліб, мед, молоко.
 

  ВЕЛЕС

Велес – Бог мудрості, мистецтва, багатства, хитрості, торгівлі, чаклунства, ворожіння, провідник і охоронець померлих душ. Будучи богом багатства, виступає силою Рода Всевишнього через Сварога удіяну, що через мудрість і знання людей статками наділяє. Велес ходить між трьома світами, та найчастіше у Наву заходить подивитись чи не ображений невинно хто, та нагадати душам, як до Прави йти потрібно. Він опікун Волхвів, Відунів, Жерців та Віщунів. Люди Відаючі, від нього Дар Відання отримують і з його допомогою у світи інші безтілесно мандрувати можуть, щоб мудрістю збагачуватися. Огнищани-русичі, щоб Велеса уславити у маски та кожухи наряджались, бо волосся – то багатство і тепло. Наряджання у звірині маски та вивернуті кожухи здійснювалось два рази на рік – на зимові Святки і на Масляну; обидва свята пов'язані із сонячними фазами – зимовим сонцестоянням і весняним рівноденням. Перший святковий тиждень був пов'язаний із ворожінням на майбутній врожай, людську долю; середина і кінець стосувались худоби. Вдруге подібне обрядодійство відбувалось безпосередньо перед Колодієм. Ватаги Велесових Жерців, одягнених у вивернуті кожухи, зі звіриними масками на обличчях заходили на подвір’я, у стайні, хліви, проголошуючи слави Богам та замовляння до Велеса про здоров'я домашніх тварин. А коли наставала пора вигону худоби на пасовища, люди разом зі своїми стадами йшли до святилища, щоб освятити їх та принести жертву опікуну худоби Велесу. Також Велес є помічником хліборобів. Коли достигає жбіжжя, у полі роблять закрути, які називають "Велесовою бородою", тобто жертвують Богові-охоронцю пучки золотих колосків. На честь цієї бороди співали обрядових пісень. Так само на початку жнив останній сніп присвячували Велесу – Божеству, що доглядає за нивами. Ця пожертва називалась сотою: "дамо десятину отцям нашим, а соту Велесу" (дошка 3-А). Десята частина віддавалась на утримання храмів, старійшин, Волхвів, а сота – для принесення пожертв під час обряду. У тому є велика мудрість, бо хто частку на справу потрібну віддати жалкує, той і цілого не отримує. Забирати усе не можна, завжди щось залишати треба – на розплід. З Велесом пов'язане сузір'я Волосожари (Плеяд).
У пожертву Велесу приносились: стрічки, горщики, шкури, хутро, зерно, овес, мед, щука, яйця, вовна, полотно, гроші, хліб, бублики, вино, пиво, молоко, горохові грудки, каша, плоди, квіти, трава, насіння.

  ДОЛЯ

Доля (Стріча) – Богиня, яка визначає призначення людини, тому при народженні наділяє немовлят усіма чеснотами, пророкує їм майбутнє. Доля, як і Мокоша, є втіленням Матері Лади. Вона має Веду (знання) про все, що було, є і буде з кожною людиною. Цей лик Рода Всевишнього, через Велику Матінку Ладу та Мокошу удіяний, здатність має у душах людських, шлях який їм пройти судилося, викарбовувати. Се Доля вписує, чого потрібно навчитися кожній людській душі, коли вона у черговий раз повертається на Землю. Має і свою зворотну сторону – Недолю, якою обертається до людей, які свій шлях життєвий занапащають, Рідну Віру-Веду зраджують, Покон Рода та закони Права не відають, до заповітів і дороговказів Предків не дослухаються. До кривдників Недоля приходить не сама, а з діточками своїми – злиднями, вони від такої людини щастя і радість забирають, здоров'я і достаток руйнують і до Нави тягнуть. Хто закони Прави знає, той з Долею домовитися може і шлях кращий отримати. Восени на свято Долі (24 листопада) дівчата готують кашу і в горщику виносять за поріг, закликаючи її "Доле, Доле, йди до нас кашу їсти!". У лютому відбувається Стрітення – Зима зустрічається з Весною. У цей день у родинах православних Рідновірів співаються пісні-замовляння на тепло та добре літо, відбуваються ворожіння. "Доленько, Доле, дай мені збіжжя, теплу одежу ще й силу ведмежу". Символами Долі є веретено, прясельце, клубок ниток. То є знак того, що будь-яка доля – то є передусім праця, хто б людина не була – чи господар, воїн чи волхв. У кожного з них праця своя, а через те і Доля різна. Відайте, кривда є дітей силою лютою на шлях наставляти, до нелюбого змушувати через те Доля в дитини і у батьків псується.
У пожертву Долі приносилася: каша, вовна, нитки, вино, хустки, посуд, стрічки, хліб, мед, молоко.

Таким чином, приймається Вище Призначення Роду та остаточно стверджується єдність Тіла, Духа та Душі людини. Дух - сутність якості людини, душа - його сутність, яка і є сама людина. Дух людини забезпечує розвиток людини, її підняття на вищі ступені розвитку, дух – варнова ознака. Не осягнувши свій Дух, діючи не у відповідності зі своєю якістю, можна зіпсувати долю, уповільнити духовний розвиток, тому ім’янаречення повинно з витоку людського життя направити Дух та Душу на праведний розвиток - виконання життєвого призначення.

Тому вважається, що лише та людина, яка пройшла священний обряд ім’янаречення, є дійсно повноцінною та має право зайняти відповідне місце в  роді. Право проводити це священнодійство мають лише духовні чини Відунів, Волхвів та, в окремих випадках, Жреців Слов’янської Віри (Відичного Православ’я). Ім’янаречення проводять до сорокового дня народження дитини. Обряд ім’янаречення, який проводиться після виповнення повноліття (для родичів, які повертаються до Віри Предків) ще називають Раденням.

Волхв (Відун) повинен знати, коли зачиналося дитя, яку душу Предка закликали Батьки. Він визначає, під яким Небесним сузір’ям народжена дитина, враховує, Темний або Світлий час Річного Кола, співвідносить з іншими календарними датами. Визначене, таким чином, ім’я і буде родовим ім’ям Слов’янина на відміну від громадського (сьогодні – суспільного), яке може вибиратися батьками, але бути близьким по значенню до родового.

Родове ім’я варто зберігати та нікому не відкривати, воно повідомляється дитині лише під час четвертої вікової посвяти у хлопчиків та третьої у дівчаток, але не раніше 14–ти років. Це потрібно для того, щоб перешкодити наведенню зурочень лихих людей.

Ім’янаречення – це лише один з низки родильних обрядів. Йому передують: пологи, вибір громадського ім’я дитини; наречення рожаниці Богородицею; вибір кумів; обряд залучення дитини до Родового Вогнища (рідного дому); обряд закриття Воріт Нави («зливки»). Після ім’янаречення проводяться пострижини (через рік після народження) - вони й завершують родильні обряди. Ім’янаречення хлопчиків бажано проводити у четвер (Перунів день), дівчат – у п’ятницю (день Макоши) або неділю (день Дажбога, який підходить для любого священнодійства), а також, щоб це не було раніше дев’ятого та не пізніше сорокового дня від народження.

Все живе отримує свій дух як частку єдиного Духу-свідомості Роду Всевишнього. Цей вселенський Дух, втілений в образі Сокола–Роду, знаходиться в найвищій точці Всесвіту, на верхівці Дерева Роду. Дерево Роду -  це і є втілений Всесвіт, тіло Всевишнього. Тому Дух людини складається з Божественної Віди, світла знань та мудрості Всевишнього, який наповнюється Світлом  творення. Не випадковий потяг людини до пошуку та пізнання Бога, тому що шлях до Бога є основним сенсом її життя. Пізнати Бога – це пізнати свою власну суть. Тому одним з найголовніших завдань духовного шляху Рідної Православної Віри – допомогти людям пізнати свій Дух та знайти себе.

Щоб зрозуміти, глибоко усвідомити, що таке Дух, ми повинні пізнати та зрозуміти Бога, тому що людський дух – це крапля в безмежному Океані Духа Роду Всевишнього. Так як, ми не можемо до кінця пізнати суть Всевишнього, не поєднавшись  з ним до кінця, таким самим чином, ми не можемо пізнати сутність свого Духа, залишаючись у Тілі. Розуміючи, що все розвивається за подобою, ми пізнаємо Вседержителя в його проявах (Рідних Богах), таким же чином, ми можемо пізнати і Дух через його прояви в людині.

Самим першим проявом Духа в людині є совість. Вона – голос Духу, який тихо, але вірно говорить нам, вірно чи невірно ми діємо в самих складних ситуаціях або в момент прийняття відповідного рішення. Як прояв Духу, совість виступає тягарем для нечестивих людей, від якого вони намагаються позбутися. Від свого народження людина через совість пізнає добро чи зло вона зробила. Це відбувається тому, що Дух у вигляді совісті постійно нагадує про руйнацію внутрішнього ладу та сходження на темний шлях.  Дух через совість завжди підказує найкращий варіант рішення, варіант, який веде до загального блага, а не до миттєвої вигоди. Тому православний рідновір завжди повинен дослухатися совісті – голосу свого Духа, творити добрі та праведні вчинки. Підтримуючи лад та справедливість у  Всесвіті, ми підтримуємо лад та справедливість у власній Душі. Стаючи на шлях Відичного Православ’я, людина стає на істинний шлях духовного розвитку, перевірений сотнями та тисячами поколінь Предків.

Коли Дух не розвивається, свідомість спрямовується лише на пошук тілесних благ, в результаті чого Душа черствіє та каменіє Дух. Тоді людина може стати холодним та жорстоким руйнівником світу. Розум, який розмірковує без серця – це справжня перешкода на шляху до свободи життя. Тому, Рідні Боги заповідали нам пізнавати світ серцем через Віру та розумом через Віду.  

Лише в життєвих злетах та падіннях ми відчуваємо в собі присутність Духу. Коли такі моменти проходять, наш світ змінюється, та відчуття Духу ніколи не полишає нас. У момент духовного просвітлення ми ясно відчуваємо присутність Духу та спорідненість з Джерелом Духу. Оповитий багатьма тілесними оболонками, Дух впродовж багатьох віків проростає, поки не проникне у свідомість людини, і тоді людина стає світлою – просвітленою. Саме за допомогою Духу людина може отримувати інтуїтивне прозріння, піднятися над тілесним буттям та отримати знання та щастя світу Прави. Людина, яка володіє достатньо світлим та сильним духом, після навчання та проходження відповідної кількості Посвят отримує Дар Відання – можливість постійно отримувати знання зі світу Богів. 

Коли Дух людини розкритий, тоді між нею та Богами встановлюється постійний канал Божественного Пізнання. Тоді людина знаходиться у потоці відання, глибинному розумінні суті речей, які приходять до неї зі Світу Роду. При цьому вона здатна пророкувати майбутнє, зцілювати та творити чудеса. Людині потрібно пройти багато самих жорстких випробувань та удосконалювати себе, поки Дух не проявиться в Світлі та Радості. Тому, найголовніше чому ми повинні навчитися, живучи в Яві – це постійний, спокійний, радісний стан буття та пізнання любих його проявів. Дух православного рідновіра повинен бути вище буденних проявів тілесного світу, по суті самого творіння (події, ситуації, світу), тоді він стає його володарем.

Дух – це зерно Душі. Душа людини – це «Жива» - частинка самого Життя, втілення творчої Сили Всевишнього. Це своєрідна брунька Дерева Життя, жолудь, який падає вниз, щоб прорости у новій вищій якості. Душа безпосередньо пов’язана з особистістю людини та несе у собі два начала: Світле – Відвогонь Сварожий, та Темне -  морок Нави. Для того, щоб жити вічно, Душа повинна постійно розвиватися за рахунок добрих справ, жертовного служіння роду Земному та Небесному, збільшувати частку Світла та Вогню у собі. Коли людина живе не по правді, творить кривду та руйнує світ навколо себе, це робить її Душу темною та важкою. Тому після смерті такої людини її Душа може провалитися у Темну Наву. Коли Душа потрапляє у Наву, вона сама приносить собі страждання: кривда та зело, які вона здійснила лягають на неї найважчим тягарем та приносять нестерпні душевні страждання.

Постійне народження нових живих істот у світі Яви складає основу Колорода (переродження Душ). Приходячи в тілесний (матеріальний) світ, Душі розвиваються (еволюціонують), даючи кожному Тілу досконалішу свідомість.  Вершиною процесу втілення Душі є її народження у тілі людини. В залежності від рівня свого розвитку, втілені Душі творять в людському суспільстві ступені-варни: непосвячених – трудівників, вісей-господарів, витязей та відаючих. Закінчуючи своє перебування в людських тілах, Душі починають народжуватися у вищому світі Прави. 

Тільки визнання людиною єдності земного роду, Роду Небесного та  Роду Всевишнього поступово приводить Душу до втілення у духовному світі Прави. Якщо живе єство, перебуваючи у тілі людини, не звертається до служіння Богу та не прагне до вищого буття, воно поступово опускається в нижні світи темної Нави. Найвищою метою життя православного рідновіра повинна бути безмежна любов до Бога та свого роду. В цьому стані наша Душа настільки поєднана з Богом, що отримує щастя та радість незалежно від випробувань, які призначить їй Вседержитель. 

Говорячи про Тіло, ми повинні розуміти, що Тіло несе у собі знання про розвиток Явного світу. Головне його завдання полягає у тому, щоб людина вижила, пристосувалася до життя в суспільстві на основі бажань, інстинктів та можливостей Володіючи розумом, воно прямує до досягнення матеріального благополуччя та самозбереження. Тіло має постійний зв’язок з Душею, тому знаходиться під впливом як світлого начала, так і темного. Світле начало веде людину до самовдосконалення та взяття тіла під контроль заради найвищої цілі, темне ж начало прагне зруйнувати тілесну суть через шкідливі звички. 

 Тіло – це досконала зброя Душі та Духа, тому православний рідновір постійно повинен підтримувати його в гарному стані, вдосконалюючи та пізнаючи його через головні тілесні прояви стихій – вогонь, воду, землю та повітря. Здорове та сильне Тіло – це основа спокою Душі та радості Духа. Вища мета Слов’янської Рідної Віри, Відичного Православ’я полягає в досягненні триєдності Духа, Душі та Тіла. Істина полягає в тому, щоб зробити їх більш досконалими та цілісними.

В основному, можливості фізичного тіла дуже обмежені. І коли ми в простому буденному житті більше довіряємо Тілу, ми закриваємося для Духа. Деякі релігійні об’єднання, напроти, ведуть своїх послідовників в область Духа та Душі, придушують Тілесне їство. Вони пропонують через аскетизм та жорсткі обмеження фактично відмовитися від реального життя. І тому, людина, ідучи одним з цих шляхів, не виконує свого Вищого Призначення. Тобто, Душі після смерті тіла доводиться повторно народжуватися, щоб виконати те, заради чого вона прийшла у цей світ.

Для православних рідновірів доля – це те, що ми вибираємо або змінюємо, взаємодіючи з Рідними Богами та безпосередньо з Богинею Карною. Завдання Рідної Православної Віри – привести Дух, Душу та Тілесне їство людини до єдності, тобто встановити між ними таку рівновагу, щоб жодне з трьох начал не пригнічувалося. Для цього ми використовуємо певні духовні практики в обрядах Рідної Православної Віри. Вони з самого народження дитини допомагають православному рідновіру утримувати та розвивати цей зв’язок та єдність.

1. Слов’янин свято дотримується Покону Рода Всевишнього, викладеного у Карбах відання.

Карби відання Покону Рода Всевишнього вивчаються лише у стані душевного спокою та чистоти тілесної. Інакше, знання перетворяться в невідання. Хто живе за Поконом, нарікається Вогнищанином, оскільки стоїть в священній Родоварті, як вірний хранитель Вогнища Родового.

2. Слов’янин відає рід свій земний до самих давніх колін.

Це значить, що ми вже відаємо про Отців Небесних, які народились Славунею та Богумиром і дали початок Слов’янським родам. Відповідно, знаємо, що началом всього є Рід Всевишній. Старшими в роді божому є Сварог і Лада, які мають свої втілення та дітей. Хранителями Нави є Велес. Рід земний -  це наші прямі кровні предки, імена та звичаї яких ми повинні пам’ятати, як власних Матір та Батька. У Сколотів (Скифів) той, хто не знав Предків до сьомого коліна, вважався недоумкуватим.

  3. Слов’янин є родолюбом.

Свій рід та  Вітчизну православний Слов’янин захищає понад усі щедроти світу. Тільки так, рідновір може досягти луків Сварожих, а звідти полетіти у Вирій, що веде до Прави. Хто забув рід та охолов до Вітчизни, той втратив можливість піднятися у Вишні Світи.

4. Слов’янин п’ять разів на день підносить славу Рідним Богам: на світанку, перед сном та перед кожним вживанням їжі.

Таким чином, ми виконуємо денне коло, яке є частиною Кола Річного та Вікового. Слов’янин також в самих скрутних обставинах намагається двічі на день здійснювати обмивання тіла: зранку та перед сном.

5. Слов’янин не менш ніж раз на рік здійснює вогняне пожертвування хліба таквасу на горі Хорива у граді Кия.

Гора Хорива – це серце Родового Вогнища у граді Богоявлення Ярія-Ярила Києві. Головне Капище Ярила стоїть на Хоривиці, у домі князя–жреця Хорива. Тут вже будується Богами величний храм Хорса, небесного Бога-жреця, який розпалює Відвогонь Віри на Алатирі-камені. Хоривиця стоїть у точці Ока Рода на лику Ярила. Хто здійснює це святодіяння – очищає та прославляє свою душу, стає ближче до Богів.  

6. Слов’янин не обрізує своє волосся та не їсть яловичини.

Волосся на голові є оберегом мудрості та знань, воно захищає людину від впливу злих сил та є ознакою самодостатності. Обрізування волосся можливе лише у воєнний час (як ознака вірності своєму обов’язку, коли козак готовий вмерти за Батьківщину), а також під час посвяти (переходу від одного стану світорозуміння до іншого). Якщо життєві умови вимагають від Слов’янина постриження, він може тимчасово постригти волосся, щоб в майбутньому їх відростити. З давніх давен, волосся повністю обрізували лише рабам та жінкам розпусницям, тому що першим розум не потрібен, а останні його втратили. Корова є матір’ю годувальницею Родів Слов’янських, Матінкою волохатого Бога мудрості Велеса та всього живого на Землі-Макоші. Убивці корів стають відступниками нашого роду, а споживачі такого м’яса – прирівнюються до людоїдів.  

 7. Слов’янин вітає добрих гостей у своєму домі хлібом-сіллю, місцем для відпочинку та ласкавим словом.

Гість – це той, кто в скрутну годину потребує допомоги та притулку, але не той, хто в скрутну для господаря годину увійшов у його будинок, щоб залишитися там. Гість є посланцем Богів у домі, його щиро вітають та надають все необхідне. Хто зачиняє двері гостю, той не відає Радогошів та не любий Предкам стає.

8. Слов’янин їсть їжу по праці рук своїх, так як відає, що інакше в наступному житті народиться худобою, щоб годуватися у стойлі господаря.

Найсмачнішою є їжа, отримана своєю працею, найдорожчими благами для серця – блага, отримані розумом. Хто живе чужим розумом та працею при здоровому тілі та ясному розумі, той гірше тварини. Такі Слов’яни стають в наступному житті домашніми тваринами, отримують, те до чого прагнули – харчування за рахунок інших.

9. Слов’янин ставить у своєму будинку Покуття, де знаходяться кумири Роду, Сварога, Лади та чури родові; стяг народний (державний) та знак Триглаву.

Покуття – божниця домашня – це прояв Луків Сварожих у рідній хаті. Там ми ставимо кумири Небесних Богів, чури родові, стяг Ясунів (народний стяг) та знак родів Арійських – Триглав. Всі ці обереги наші від  Богів та Предків. На Покутті запалюються свічки на свята та у інший важливий для життя родини час.

Рід Всевишній, виступаючи досконалим учителем всього живого, представив свою волю через Отця Сварога та Матінку Ладу, передав Слов’янам Віди – божественні знання Прави про сутність Всесвіту. З того часу Волхви-Рахмани, хранителі Відичних знань, передають потомкам Божественну мудрість, через Посвяти налаштовуючи своїх учнів на потік Світла Роду Всевишнього.

Відповідно, істинний духовний розвиток – це не просто пошук духовних істин у різноманітних окультних книжках, це навчання у досвідченого учителя, носія прямої духовної традиції, приклад якого надихає до досягнення вершин вдосконалення. У Відичній традиції Слов’ян учителя називають горою – це значить що він високий у пізнанні, або близький до Вишнього Світу.

Кожен рідновір, який зайшов у глухий кут самоусвідомлення та тілесного життя, має можливість обрядово отримати знання та допомогу під час священнодійства Ладування. Найкращий шлях -  це пізнання Істини за допомогою духовного учителя.

як вода тече з вищого рівня на нижчий, так божественна мудрість Рідних Богів сходить у кожному роді по варнам. Вищі варни вчать нижчі, та незалежно від варн всі в роді є братами та сестрами, тому що отримують внутрішні знання про Богів та увесь світ свого роду – Родосвіт – від учителя до учня. 

за допомогою посвяти учитель налаштовує учня на випромінювання Світла Роду Всевишнього та таким чином відкриває в ньому духовну якість – Дар Відання. Тобто, відкривається здатність осягати Божі знання (Покон Роду Всевишнього) безпосередньо із самого його джерела – від Богів. Завдяки ланцюгу учнівської спадкоємності, збереженої в знахарських родах, Русини (Слов’яни) поєднані з рідними Богами не тільки духовно (через світло Роду), але і тілесно. 

Таким чином, кожен учень пов'язаний не тільки зі своїм учителем, але і з духовним учителем свого учителя і так далі (через пряму передачу Віди)  аж до Сварога та Лади. У Відичному Православ’ї вважається, що завдяки тому, що цей процес цілісний, через настанови Волхвів (Духовних учителів) говорять усі попередні Волхви, Рідні Боги  та сам Рід Всевишній.

Такий спосіб гарантує точність передачі знання за рахунок особливих вимог, які висуваються до людей, які беруть участь у передачі Покону. Духовний учитель повинен учити праведності власним прикладом, бути людиною високих особистих якостей, не прив’язаною до егоїстичної насолоди або корисних інтересів. Учитель повинен бути господарем своїх почуттів, а не їх невільником. Навчання духовного учителя повинно завжди співпадати з тим, чому вчать попередні учителі.

Віра в учителя – найбільш важлива умова для того, щоб людина могла отримати посвяту в учні. Учень повинен з повагою слухати та виконувати всі вказівки учителя, навчаючись у нього. Учень, який став на шлях духовного служіння  Роду Всевишньому та намагається стати Духовним Провідником, повинен повністю віддати себе служінню учителю, зробити його настанови справою свого життя, підкоривши цьому свої розум та тіло. Лише за таких умов можливо досягти успіху у волхвівській науці.

В свою чергу, і Волхв повинен, з покірністю виконувати свої обов’язки служителя Роду Всевишнього та свого учителя в ланцюгу спадкоємності. Той, хто приносить радість своєму учителю самовідданою працею над власною душею та тілом, щиро Радіє та дійсно розуміє суть Покону-Звичаю, отримує посвяту у варну ВІдаючих, може стати Жрецем, Відуном, а в подальшому і Волхвом. Відаючим називають освідчену людину, яка достойна навчати інших. Незалежно від свого соціального походження, кожна людина завдяки праці над своєю Душею, Духом та Тілом може стати Волхвом.  

За Поконом Роду Всевишнього, кожен може піднестися, якщо отримає відповідне навчання та виховання. Найважливіші якості учня -  це віра, потяг до знань, бажання вчитися та виконувати розпорядження учителя. Якщо учень виконує настанови, отримані ним від Духовного учителя, він обов’язково досягне вищого ступеню вдосконалення.

Праведні Старотці учать нас берегти та примножувати рід, тому що в ньому  наша сила, радість та любов. «Піднімися на гору та твори, виконуючи свій обов’язок. Так подолаєш другу, станеш на ній. Будь з Богами і бійся, захищаючи Рід свій. Вони виведуть тебе на третю, з неї лети у Сваргу» - говорить Карб відання Родового Укладу. Життя  у роді  - це великий дар від Богів, але це в той же час і священна праця, світле дійство в ім’я вдосконалення сущого, самого Роду Всевишнього.

Род людський знаходиться між двома началами – батьківським (Небо, Сварог) та материнським (Земля, Лада). Призначення роду – поєднати силу Отця та Матінки, підтримуючи тим самим життя, її розквіт та примноження любові. Роди, які відвертаються від Неба та Землі, поступово згасають, даруючи свою духовну силу тим народам, чиїх богів прийняли.

Рід, знаходячись між Небом та Землею, має в собі їх прояви (чоловіка та жінки). Земля є потужним «виробником» сили, яка живить свій народ силою жіночності. Жінка є носієм наших родових звичаїв та духовності – ось чому відірвана від Рідної Землі діаспора розчиняється в чужорідному суспільстві. Разом з тим, «материкові Слов’яни», навіть зі зруйнованою родовою свідомістю, зберігають ознаки роду Слов’янського (в духовності, мові, характері та іншому). Згадайте: коли наші воїни йшли в похід, вони завжди брали з собою грудочку рідної землі.

Небо є таким же «виробником», але Сварожої (космічної) чоловічої сили. Саме тому, втративши рідне богорозуміння, ми втратили нашу державність, наша військова міць якщо і не ослабла, то була позбавлена ладу. Втративши Рідну Віру, народ втрачає зв'язок з Рідним Небом та стає частиною живлення Духу інших родів. 

Таким чином, через триєдність Неба, Землі та Роду твориться одне з основних положень Відичного Православ’я – відроджується жива Віра. Усвідомлення суті Відичного Православ’я, його родового характеру стає тою третьою Горою, з якої душа летить до Сварги, щоб стати Богом.

Живучи в серединному світі, ми як можна краще пізнаємо та втілюємо  свої потяги виключно через служіння роду. У роді є все те, що повинно бути осягненим. Те, що кожен з нас народився Слов’янином, є підказкою, що в цих родах є те, що потребує наша Душа.  І саме цей рід ми повинні посилити своєю працею та силою, так як ніколи не буває так, що тільки беремо, нічого не віддаючи. Рід – це наші батьки та матері, брати та сестри, діди та баби, щури та пращури -  це ті, від кого ми перейняли любов та навчилися першим словам, від кого отримали Тіло та Дух, захист та знання. Поза родом людина перестає бути людиною, опускається на більш низькі рівні розвитку Душі. Згадайте, що жодна дитина, яка виросла серед звірів, ще не повернулася до людського стану: вона не отримала любові роду, а відповідно, Дух набув іншої  якості.

Щоб ми не робили, як би в нас не склалася доля, пам’ятайте: рід – це наша кров, наш дух, це любов земна, без якої щастя неможливе. Від того люба дія Русина йде на збагачення, вдосконалення та оборону роду свого, його землі та держави. Тому будьте гідними великої слави наших Предків – і Боги не полишать нас довічно.